Свідома особистість не діє за принципом проектування провини на інших.
Вона завжди стоїть сама перед собою.
Вона відповідає за свої емоції.
Коли якась особа бере на себе повну відповідальність за себе, вона перестає бути жертвою.
Вона вже ніколи не буде жертвою когось чи чогось.
Оскільки ніхто не може змусити нас почуватися жертвою того, що ми переживаємо у власному серці, якщо ми цього не бажаємо.
Але визнати такий свій статус означає назавжди втратити свої дитячі ілюзії.
Ілюзії всемогутности.
Ілюзії щодо речей, за які ми чіплялися, аби вижити.
У будь-якому разі, щоб стати відповідальним за себе, щоб відчувати, що живемо по-справжньому, необхідно прийняти свою екзистенціяльну самотність, увійти в цикл життя та смерти і не відкидати розуміння неминучости цієї смерти.
Якщо ж ми, навпаки, живемо у вічному страху, що інші покинуть нас, якщо ми боїмося страждати, то не зможемо жити по-справжньому.
Якщо ми живемо в підпорядкуванні іншим, незважаючи на те, чи вони нас люблять, чи ненавидять, то даємо їм владу над нашими емоціями, над тим, що відчуваємо, і тим, ким ми є.
Щоб знову отримати можливість стати відповідальними за свої переживання, стати господарями власного життя, необхідно визнати присутність у собі слабких і конфліктних складових та навчитися з ними спілкуватися. А також зрозуміти, як їх переобразити.
Необхідна мужність, щоб стати перед цими аспектами нашої особистости, які б ми воліли не бачити і не визнавати нашими.
Необхідна мужність, щоб стати перед лицем тих емоцій і почуттів, яких ми боїмося, які зумовлюють страждання, які створюють незручності, які змушують нас соромитися самих себе.
Щоб по-справжньому взяти в руки власне життя, щоб змогти визнати в собі присутність трьох складових, які я вважаю фундаментальними для особистости (фізичний, психічний і духовний виміри), щоб навчитися любити по-справжньому, ми повинні спочатку навчитися любити самих себе, беручи на себе відповідальність за власні емоції та почуття.
Ми повинні навчитися не цуратися жодного з наших вимірів і знати, як їх переображати.
Не визнавати, не бачити, не прислухатися до власної особистости – це занадто легкі механізми, але вони калічать нашу особу, виснажують її, позбавляють життєздатности і деформують справжню структуру особистости кожного з нас.
Ми повинні відмовитися від незрілого погляду на речі, який не відповідає ані нам самим, ані нашому життю. У черговий раз, несвідомо, ми насолоджуємося тим, якими були наші батьки, що позбавляє нас можливости полюбити ті частини нас самих, які ми в дитинстві вважали неприємними для наших батьків, друзів і близьких осіб, через які, на нашу думку, ми втратили любов когось дорогого для нас і втратили любов цього світу.
Якщо ми не усвідомимо це, то протягом усього життя поведінка буде результатом асиміляції наших дитячих переживань. Ці незрілі невротичні ситуації з часом можуть стати серйозними перешкодами, комплексами, напруженістю і фобіями, які обмежуватимуть наше життя, які роздвоять і розіб’ють на шматки нашу особистість, закриваючи нас від вільного потоку любови.
Ці неприйняті нами шматки з часом повстануть і перетворяться на драконів і демонів, які переслідуватимуть нас до кінця життя.
Бо те, що в собі ми сприймаємо як загрозу, насправді є чимось таким, що прагне нашої уваги, але ніколи її не отримує.
Для мене любов – це возз’єднання всіх наших складових і створення внутрішньої гармонії.
Ми повинні прислухатися до всіх голосів, які лунають з глибин нашого буття, і розпочати діялог між ними.
Це вже закладено в нас, достатньо надати цьому всьому слово.
У певний прекрасний момент нашого життя ми повинні примиритися самі з собою.
Не приймаючи себе, ми віддаляємося від серця; не приймаючи себе, ми відмовляємося від відповідальности за наше життя;
не приймаючи себе, ми ніколи не досягнемо внутрішньої гармонії.
Натомість ми повинні:
- навчитися позитивно використовувати нашу особисту історію,
- переживати помилки як досвід,
- навчитися розуміти навколишній світ,
- розвивати віру в самих себе,
- зростати в повазі до себе,
- жити творчо,
- розпочати шлях психодуховного зросту, і
- нарешті зрозуміти, що все те, що ми відчуваємо всередині себе, має право на існування.
Уважне прислухання до власних емоцій і почуттів веде до справжнього самопізнання.
Під відповідальністю за власні емоції я розумію усвідомлення того, що ми чуємо в глибині нашого серця.
Більшість з нас переконані, що прислухаються до свого серця, але насправді вони неспроможні почути його, оскільки те, що вони нібито чують, це ілюзія прислухання, якої їх навчили.
Усвідомити власні емоції означає бути вільними. Вільними відчути те, чого по-справжньому прагнеш глибинами власного серця.
Відповідальність за свої емоції означає прагнути того, що робиться, а не робити те, що хочеться. Вільними від того, що думають про нас інші.
На жаль, дехто відчуває те, чого інші від нього очікують, щоб він відчував; те, що його змусили відчувати.
Звісно ж, ми повинні враховувати думку інших, але передусім ми не повинні забувати, що ми – Божі діти.
Тобто ми повинні враховувати думку інших як Божих дітей, як носіїв Божої печаті, людських і духовних цінностей.
Наш Бог не змушує відчувати те, чого ми відчувати не хочемо, оскільки дав нам свободу.
У сучасному світі засоби масової інформації занадто часто намагаються зумовити наші почуття. Нам пропонують незрілі емоції, які зумовлюють психологічний занепад на користь глобального ринку. А це аж ніяк не сприяє повноті подружньої любови, тож нерозривність подружнього життя опиняється під загрозою.
Ми стали людством, яке ризикує втратити самоповагу, розгубившись серед пустих цінностей.