На Заході ми часто на Відкуплення дивилися лишень як на відкуплення від провини. В буддизмі відкуплення – це насамперед визволення від страждання, вихоплення з кола страждань. Сьогодні дехто навіть вважає буддистське бачення більш помічним та прихильним до людини, ніж християнське, яке найперше концентрує свою увагу на відкупленні від провини.
Однак як ми можемо розуміти відкуплення від провини так, що воно є Радісною Новиною? Спершу ми мусимо констатувати, що провина та почуття провини обтяжують людей. Буддисти теж почуваються винними, коли живуть, упускаючи істинну свою сутність. І багато людей сьогодні страждає від того, що вони самі себе засуджують, не реалізуючи власних уявлень про життя. Вони звинувачують себе, коли не слідують за власним внутрішнім голосом серця, а дозволяють пожадливості брати верх над собою.
У буддизмі відкуплення – це найперше звільнення від пожадливості. Звісно, це суттєвий аспект Божого Відкуплення. Але як поводитися людині, коли вона ще відчуває пута пожадливості на собі? Або коли, незважаючи на всі духовні практики, її власне его стає перепоною і загороджує шлях до високого життя? Або як жити людині з її реальною провиною, якщо вона когось обдурила чи брехнею власного життя призвела до трагедії цілу родину? Чи вистачить тоді сказати, що вона повинна відкидати своє его, щоб звільнитися від пожадливості?
Досить часто люди, які вважали себе вільними від земної залежності, насправді надто егоцентрично втілювали в життя власні потреби. Свою внутрішню свободу вони розцінювали як відзнаку, завдяки якій вони вивищувалися над іншими. Але насправді вони не були вільними. І мені доводилось засвідчувати їхнє небажання визнати цю правду. Бо тоді ціла їхня життєва будівля була б завалилася. Тож для мене визвольним посланням християнства є те, що Бог прощає нам безпричинно, що Він прийняв нас з усіма нашими гріхами, нашими ілюзіями, лицемірством та сліпотою.
Євангелистський богослов Пауль Тілліх окреслює прощення як “прийняття неприйнятного”. Багато людей почувається неприйнятними. І ми не маємо права звинувачувати в цьому християнство. Таке відчуття провини радше уділено людському буттю. Послання християнства є визвольним, оскільки ми не повинні сплачувати за свої провини, а лишень вірити в те, що Бог прийняв нас безпричинно з усіма нашими прогрішеннями, посередністю та боязливістю, ницим лицемірством та брехливістю.
Для багатьох християн це стає визволенням, що вони не змушені волокти за собою своїх провин, тому що Ісус взяв їх на Себе, знищивши їх Своєю смертю. Вони вільні від дорікань собі. Коли вони згадують свою провину, то дивляться на Ісуса і знають: Він узяв за нас провини наші і виніс їх за межі світу. Провина не має більш влади над нами. І це дарує нам полегкість та звільнення. Однак як маємо розуміти те, що Ісус забирає від нас провину?
Вже в Старому Заповіті Бога характеризують як Того, Хто забирає гріх світу. Його любов не зараховує нам провини, а забирає її геть.
У Євангелії від Івана Іван Христитель називає Ісуса Агнцем, що забирає гріх світу (пор. Ів. 1:29). Отож в Ісусі стає видимою любов Божа, яка забирає гріхи і яка заясніла ще Мойсеєві на горі Сінай. Важливим аспектом любові є те, що вона не зараховує провини, а позбавляє її усякої ваги і таким чином виносить за межі світу, так що провина більше не обтяжує нас. Хто усвідомлює себе безмежно любленим, без будь-якої причини на це, той перестає роздирати себе почуттями вини. Відчуття любові сильніше за наші недоліки й шкандибання навздогін власним очікуванням. Саме завдяки власному краху ми глибше та вдячніше переживаємо любов інших.
Найяскравіше ця любов Божа, яка долає та забирає гріхи, виявляється на хресті. Там найчіткіше видимою стає провина людей, їхнє лицемірство, їхні інтриги, боягузтво, насильство. Шаленою люттю видніється людська провина на постаті Ісуса. Але вона не владна над Ним, неспроможна втягнути Його у своє горнило. Навпаки, Ісус Своєю любов’ю перемінює її. Ісус не просто відбиває провину Своїх убивць від Себе. Він радше приймає цю провину в Свою любов і таким чином позбавляє її влади. Його любов “всмоктує” провину і виносить її за межі світу.
Про це таїнство Відкуплення від провини ми можемо говорити лише образно. Вирішальним є те, що ці образи визволяють нас та скидають тягар усіх закидів винності, проекцій власної провини на інших та примусу сплачувати свою вину, Виснажуючи себе чи самовільно караючи, зціплюючи зуби, вважаючи себе негідними.
Я знаю багатьох людей, які живуть з тривалим почуттям самовідкинення, отруюючи собі тим життя. Тож послання про Відкуплення принесло б їм звільнення, зцілення та поміч. Про жодного іншого засновника релігії ми не можемо сказати, що він звільнив нас від провини, узяв на себе нашу провину та виніс її за межі світу. Це є і залишається особливістю християнства. І для багатьох людей, які почуваються затиснутими мотузкою провини, це Послання дарує визволення.
Богослов Перрі Шмідт-Лойкель розкриває ще один аспект відкуплення від провини. Він вважає, що причина різного розуміння відкуплення в буддизмі та в християнстві очевидно лежить у різноманітних головних досвідченнях людського буття. “Буддизм дивиться на страждання людини передусім як на страждання від проминання” (Schmidt-Leukel 310). Ми повинні звільнитися від проминаючого, щоб мати участь у Вічному. За християнством, сфера нещастя людини полягає насамперед “у розірваних стосунках. Це становить головне тлумачення поняття гріха” (там само 311).
Отож Відкуплення від гріха означає поновлене встановлення порушеного зв’язку з Богом та людьми. Бог виступає як персональний візаві, Божественне “Ти”. Його любов сильніша за гріх і знову поновлює порушений зв’язок між Ним та нами. Відкуплення від гріха та провини походить, отже, не від песимістичного бачення людини, а від туги за здоровими, правдивими стосунками. Це можна зрозуміти лише через особисте переживання та особистий досвід людини, як це є вирішальним для юдаїзму та християнства.
Суттєвим для нашої християнської віри є те, що Ісус, історична особа, відкупив нас. З одного боку, Відкуплення ґрунтується на Його вченні, на Його своєрідному способі забирати провину та почуття провини від людини, “витягати” на свободу людей, які погрузли самі в собі. З іншого боку, ми можемо переживати Відкуплення щойно наприкінці Його життя, коли Він виявляє любов до Своїх аж до кінця і віддається за них на хресті.
Відкуплення яскраво виявляється також у Воскресінні. У Воскресінні стає виразним те, що Ісус не похитнувся, не зламався в смерті. Його любов не розчинилася в порожнечі, не була марною. У Воскресінні Бог утверджує життя та любов Ісуса.
Оскільки Ісус поставив любов вище за власне життя, Його любов стала сильнішою за смерть. Це для нас також обітниця. Для нас теж любов стане сильнішою від смерті. І ми в смерті не випадемо з обіймів любові, яку ми відчули від Бога та Ісуса. Смерть не зруйнує і нашої любові до людини. У нашій любові міститься щось Божественне, непідвладне смерті.