Лев Толстой не був єдиний, що намагався виділити в Євангелії «моральне вчення Ісуса» як щось самодостатнє. Але всі такі спроби зазнали невдачі. В Євангелії насправді немає «вчення», яке можна було би розглядати відокремлено від Особи Вчителя. Російський дослідник С. Трубецький писав, що в чотирьох Євангеліях «одне слово й одне вчення – Він сам. Кожне Його слово є виявом того, що Його переповнювало». Як нерозривно в Євангеліях переплетені життя і проповідь, бачимо вже з заголовку. Всі чотири автори назвали їх не «Життя Ісуса» і не «Вчення Ісуса», а «Євангеліє Ісуса Христа». Грецьке слово «євангеліон» (як і давньоєврейське «бесора», що його вживав Ісус) означає «добру новину». Новину про спасення і Спасителя. Євангелія не є переліком сентенцій і не біографією в сучасному розумінні. Вони – свідчення віри тих, що віднайшли в Ісусі Назарянині «людський лик Бога», сповнення древніх пророцтв.
У кожного євангелиста є свій погляд на речі, свої богословські установки, свої стилістичні особливості, але всі вони зображають одну Особу, яку нехай навіть побачили з різних точок зору. Як ми вже казали, автори Євангелій базувалися на спогадах, на усній і письмовій традиції, які досить точно донесли до нас загальну картину євангельських подій. Вони не наводять портрет Христа, але Його образ очевидно проступає в сказаннях і переданні Його слів. У давнину передання фіксували в стійкій формі, особливо, якщо мали речитативно-поетичний характер. А саме така літературна природа Євангелій, зокрема, висловів Христа. «Кажуть, стиль – це людина, – писав англійський учений Чарльз Додд. – А тоді який стиль поучень Ісуса, якщо судити про них за Євангелієм? Більша частина з них дана під видом коротких енергійних висловів, різких і часто алегоричних, навіть загадкових, сповнених іронією і парадоксами. Вся сукупність висловів, що дійшли до нас різними каналами передання, має непомильно впізнавані риси. Зовсім неймовірно було би припустити, що ці вислови є продуктом штучної праці ранньохристиянських наставників… Деякі давні уривки очевидно виявляють ритмічну будову, яка все ще дає про себе знати після подвійного перекладу (з арамейської на грецьку й з грецької на англійську). Часом здається, що грецький текст – лише легке маскування оригіналу, який постійно переходить на ритми давньоєврейської і арамейської поезії».
Євангелія заслуговують довіри: їхні автори не дають волі своїй уяві там, де їхня поінформованість обмежена. Так, вони мало знали про тридцять років, що їх Ісус провів, будучи незнаним, у невеликому поселенні Назарет, яке загубилося серед пагорбів Палестини (Його народження і дитинство стисло описало лише два євангелисти Матвій і Лука). Увага всіх чотирьох євангелистів прикута до того, що відбулося після виходу Ісуса на проповідь. Прологом до неї слугує поява Назарянина на березі ріки Йордан, де суворий відлюдник Іван Христитель закликає народ до покаяння. Саме Іван визнає в теслі з Назарету небесного Посланця. І відтоді Ісус починає звіщати прихід на землю Божого Царства…
Інколи Христа називали «мандрівним проповідником». Це визначення не цілком слушне. Радше мав рацію Ґілберт Честертон, пишучи, що «життя Ісуса стрімке, як блискавка. Воно насамперед – драма, насамперед – здійснення. Діло не здійснилося б, якби Ісус мандрував світом і розтлумачував істину. Навіть із зовнішнього боку не можна сказати, що Він мандрував, що Він забув, куди йде… Історія Христа – історія подорожі, я навіть сказав би – історія походу».
Придивимося тепер до цієї драми, вірніше до її головної дійової Особи, як вона закарбована в Євангелії. Зазвичай романісти, щоб оживити героя, відтінюють його хиби й слабкості, проникають у його думки, у його внутрішній світ. Нічого подібного ми не знайдемо в Євангелії, і попри це образ, який вони змалювали, неповторно яскравий.
Насамперед, впадає в око дивовижне поєднання в євангельському Ісусі рис, здається, важко сумісних. Він стрімкий, сповнений сил, енергії, вогню і водночас у Ньому відчутні внутрішній спокій і тиша. Він наче пронизаний Богом, Якого називає довірливим і ніжним словом «Авва» – так арамейською мовою дитина зверталася до свого батька. Але водночас у Ньому немає жодного сліду хворобливої екзальтації, екстатичної напруги, що були властиві багатьом містикам і засновникам релігій. Йому найвищою мірою характерна властивість, яка в православній традиції називається «духовною тверезістю».
Він природний, простий, відкритий навколишнім. Із Ним легко розпочинають розмову, з радістю запрошують додому. Йому не потрібна «катедра». Він охоче промовляє там, де доведеться: на пагорбі, на подвір’ї Храму, на березі озера, стоячи в човні. У Ньому немає безпристрасности філософа й бундючности жреця. Ми бачимо, як Він обіймає дітей, милується квітами, бачимо на Його очах сльози, чуємо в Його голосі радість, біль, здивування. Він не цурається грішних, відкинених, зневажених людей і навіть очевидно надає їм перевагу перед самозадоволеними святенниками. Він має друзів, Його люблять, за Ним постійно йдуть юрми. Втім, усе це не може приховати від нас дистанції, яка відділяє Ісуса від людей. Він промовляє вражаючі, бентежні, часом страшні слова. Говорить владно. Його погляд проникливий; Він наче бачить саму душу співрозмовника, його думки. Почувши одне Ісусове слово, майбутні учні кидають усе і йдуть за Вчителем.
Любов до людини, милосердя до стражденних – одна з головних рис Христа. Але Він позбавлений будь-якої сентиментальности й «добродушного погляду крізь пальці». Це часом ховається від тих, хто судить про Євангеліє за буденними уявленнями. Євангельський Христос зовсім не подібний на «мандрівного філософа» з роману М. Булгакова. Він аж ніяк не схильний називати кожного стрічного «доброю людиною». Не можна не погодитися з Є. Аверінцевим, який писав: «Ми маємо знати правду: не лише сповнений благости лик Спаса, що належить пензлю Рубльова, а й суворі допитливі вогняні лики більш ранніх візантійських і руських зображень Христа – сама назва “Спас Яре Око” чого варта! – однаковою мірою навіяні євангельськими текстами».
Антиномія двох образів, яку зауважив історик, справді витікає з Євангелій. Зокрема вона виражена й у притчах Ісуса. В них немає чудернацьких алегорій і фантастичних візерунків Сходу; приклади взяті безпосередньо з життя, яке добре знане простому людові. Пастухи, виноградарі, рибалки, що витягують сіті, жінки біля домашнього вогнища, птахи, вівці подостатком населяють євангельські притчі. Все просто, майже тривіяльно, але за цією простотою відкривається глибокий духовний простір. Буденне стає символом Вічного.
Людська особа, навіть найменша, згідно з Євангелієм, становить безумовну цінність. Небеса тішаться кожною душею, що знайшла істинний шлях, як пастух, який щасливий тим, що віднайшов пропалу вівцю. Треба пам’ятати, що образ стада в притчах не випадковий. Якщо для містян він асоціюється з тупим і покірним натовпом, то для скотарських народів стадо – предмет турботи і любови. В довір’ї до цієї верховної любови Отця полягає, згідно з Євангелієм, сама суть віри.
Але величезною помилкою було би бачити в цій вірі, у «Добрій новині», рожеву ідилію. У ній звучить і пересторога, і строгий докір, і заклик до мужности, до готовности зустріти час випробувань. Багато з притч вселяють трепет, як набат, як сигнал тривоги. Настав день вибору. Рішення стати на «вузьку дорогу», що провадить до Царства. Це Царство вже тут. Двері до нього відчинені, але це «тісні двері», ввійти крізь які нелегко тим, хто хоче протиснутися в них разом із вантажем егоїзму, стурбованости, духовного рабства…