1580 року влада від гіксосів перейшла до єгипетської династії. Унаслідок успішних походів єгипетських царів у Сирію та Палестину утворилася Імперія. Увесь цей час ізраїльтяни живуть у землі Гесем. Близько 1300 р. фараон Рамзес II розпочинає масштабні будівельні роботи й переносить свою резиденцію в Дельту. До праці залучили ізраїльське населення Єгипту. Оповідь про рабство та звільнення від нього записана в Книзі Вихід. Провідна думка книги: Бог об’являє Себе не як далека від людини космічна сила, а як Особа, що діє в історії, як Спаситель від рабства, як Той, хто вимагає від Своїх обранців вірности Собі та моральної чистоти. Центральна постать книги – Мойсей, вождь і пророк, який відродив давню віру Авраама й сповістив про новий, вищий щабель Об’явлення.
1) Фараон гнобить ізраїльтян (Вих. 1:8-22)
2) Юність Мойсея (Вих. 2)
2:10. Ім’я Мойсей (євр. Моше) перекладається як «той, що виводить», «той, що виймає», «той, що рятує». На думку тлумачів, Моше – це змінене єгипетське ім’я Мосе, або Месу, яке означає «дитя», «син». Послання до Євреїв 11:24-26, яке ґрунтується на юдейському переказі, твердить, що в Мойсея ще до його покликання пробудився потяг до віри батьків. Згідно з іншим переказом, на який покликається апостол Лука, Мойсей «навчений всієї премудрости єгипетської» (Дії 7:21-22). Прикметно, що деякі левіти, родичі Мойсея, мали єгипетські імена: Мерарі, Офні, Фінеес. 2:15. Мідіян-земля простягалася неподалік затоки Ейлат (Акаба). А далі текст розповідає, що мідіянський священик став наставником Мойсея. Очевидно, він був одним із небагатьох шанувальників Авраамового Бога. Перекази не зберегли його імени точно. Юдейська традиція (J) називає його Реуелом, а північна (Е) – Їтром. Згідно із Суд. 1:16, мідіяни входили до складу значно більшого племени кеніїв, які жили на теренах, що простягалися південніше від Мертвого моря.
3) Покликання Мойсея та його боротьба з фараоном (Вих. 3-6:13; 6:26-11)
3:1. Хорив – інша назва гори Сінай на півдні Сінайського півострова[1]. Бог, Божество, що з’явилося Мойсеєві, – це Бог патріярхів: Авраама, Ісака та Якова. 3:2. Вогненний кущ («неопалима купина») є символом Богоявлення. Як вогонь чудесним чином не спалює тернового куща, так і Вогонь Божества не обпалює людину, якій відкривається Господь. Це прообраз таємниці боголюдськости та прообраз Богородиці. 3:5: свідчить про те, що зустріч із Богом для неочищеної людини може стати згубною. 3:14. «Сущий» – у єврейському тексті: «Я той, хто є». Це слова, які тлумачать ім’я Єгова (правильніше ЯГВЕ). Як вважають екзегети, воно походить від слова «хава» – архаїчної форми дієслова «хайа», бути. Боже ім’я та його тлумачення вказують на те, що буття як таке (абсолютне) належить єдиному Богові та що Він є творцем усього сущого (див. Ів. 1:3; Об. 4:8). Російський переклад, наслідуючи грецький, усюди замінює Боже ім’я словом «Господь». Оголошення імени Ягве означає новий щабель Об’явлення. Попереднє найменування Ель (Бог) було спільним для всіх семітських народів (Ілу – у вавилонян, Аллах – в арабів). Нове Об’явлення знаменує початок особливих промислительних діянь Господніх, що спрямовані на формування обраної людської спільноти (народу Божого), яка стане предтечею та прообразом Церкви. 4:24-26. Мойсей знехтував обрізанням сина (очевидно, вважаючи це лише єгипетським звичаєм). Проте важка хвороба («хотів убити») стала для Мойсея знаком того, що цей обряд конче треба здійснити. Не маючи змоги через хворобу зробити цього сам, він доручає виконати обряд дружині. Фразу Ціпори, як вважають тлумачі, взято з мідіянського шлюбного ритуалу, одним зі складників якого, зокрема, був обряд окроплення кров’ю. Обрізання сина стало для дружини Мойсея скріпленням їхнього шлюбного союзу. Після цього Ціпора на деякий час іде до батька, маючи певність, що відтепер зв’язана з Мойсеєм непорушними узами. 8-11. Оповідь про боротьбу Мойсея з фараоном змальовує типовий образ опору людини Божій волі. Очевидні й грізні знамення не можуть змінити внутрішнього спрямування злої волі людини. Вона лише «оздоблюється». На короткий час, у момент небезпеки, фараон поступається, але потім знову продовжує свою боротьбу з Богом, оздоблюючись ще більше. Отож очевидні чудеса не породжують віри. Історичною основою оповіді стали стихійні лиха, від яких потерпав тогочасний Єгипет. Нищення води, неба й землі під час «кар» свідчить про абсолютну владу Ягве над природою, яку боготворили єгиптяни, поклоняючись богам води (Хапі), неба (Хатор) і землі (Геб). Див. Вих. 15:11.
4) Пасха та вихід (Вих. 12:1-33; 13:1-16; 12:37-39,48; 13:17-22)
Вихід був актом віри, шляхом у невідоме. Люди повірили Мойсеєві, бо в них не було жодної реальної надії повернутися в землю батьків, яку заселили хананеї. Тому старозавітне свято Пасхи стало святом віри й чудесного порятунку від рабства, а пасхальна трапеза – символом релігійного єднання. Вона стала прообразом Тайної вечері, а порятунок від рабства – прообразом Відкуплення. Кров агнця – знак єднання і водночас спасення (див. Лк. 22:20).
«Стовп» – знак Божої присутности (див. Вих. 40:33-38; Лев. 16:2). У вірші 48 міститься вказівка на те, що до ізраїльтян приєдналися повсталі представники інших народів і влилися до їхніх лав. Пізніше цих чужинців почали називати «герим», прибульці, і Мойсеїв Закон захищав їхні права.
5) Перехід через море (Вих. 14-15)
У російському перекладі море, через яке йшли ізраїльтяни, названо Чермним (тобто Червоним). Проте в оригіналі його пойменовано «Морем очерету», і це, очевидно, не що інше, як «Велика чорнота» єгиптян. Так називався ланцюг Гірких озер, що простягалися на північ від Червоного моря.
Пісня з 15 гл. лягла в основу першого ірмосу більшости канонів православної утрені. Цю пісню читають і співають у Страсну суботу, бо в ній ідеться про Бога-Спасителя. Проходження крізь води стало прообразом хрещення, яке за ранньохристиянських часів приурочували до свята Пасхи. Про космічне панування Творця розповідає також Псалом 29 (28), складений у період боротьби з хананеями.
6) Шлях до Сінаю (Вих. 16-19:15)
16:14. Як вважають численні тлумачі, та «манна», якої євреї ніколи раніше не бачили, – це застиглий сік тамариску[2], що падає на землю у вигляді крупинок. У біблійній символіці манна стає символом небесного хліба, який живить вірних. Цей хліб для тіла є прообразом Хліба життя, що відроджує дух (див. Ів. 6:58). 16:27-38. Оповідь про зникнення манни в суботу наголошує на потребі священного дня спокою. Вірш 33 указує на символіко-літургійне значення манни як небесного дару. Це означає, що Господь годує Своїх людей. 17:5-6. Згідно з Чис. 21:16-18, джерело відкопали Мойсей і старійшини. У сучасному Сінаї відомі випадки, коли з розбитої жердинами скелі починав текти струмок. Це «природне чудо» набуває символічного значення у священній історії[3]. Бог відкриває людям джерело живої води.
17:11. «Підіймав руки» – слова, які означають напружену молитву. 17:14. Мова йде про давню збірку гимнів; 17:16, як вважають, – це рядок із одного з таких гимнів. Як перші вороги, яких Ізраїль зустрів на шляху до свободи, амалекитяни стають уособленням ворожих сил, що з ними треба постійно боротися (див. Втор. 25:19; 1Сам. 15:3). 18:14-27. Їтро був для Мойсея духовним авторитетом, бо, ймовірно, раніше мав вплив на релігійне світосприйняття пророка (див. вище). У цій ситуації Їтро допомагає Мойсеєві відділити світську владу від духовної. Пророк залишився релігійним вождем, а цивільні справи будуть вирішувати спеціяльні люди, яких він призначатиме. «Судити» – означає вершити правосуддя. 19:6. «Царство священиків», тобто служителів Бога. «Народом святим», тобто присвяченим Богові, таким, що належить Йому. 19:12. Заборона, яка повинна виховувати благоговіння і трепет перед Таємницею («острах Божий» див. Пр. 1:7).
[1] Цю гору навколишні народи, очевидно, вважали священною. Назва Сінай, імовірно, пов’язана з іменем халдейського бога Сіна
[2] Тамариск – кущ або невисоке дерево. Поширене головним чином у пустелях та степах. – Прим. ред.
[3] Під «природним чудом» ми маємо на увазі природну подію, яка за провидінням трапилася в потрібний момент.