Ми читаємо в Євангелії від Івана 2, що Ісус був на весіллі (ще на одному святі!) у місті Кані. На весіллі, за звичаєм, подавали вино. І я не знаю, що саме сталося, можливо, прийшло більше людей, ніж сподівався господар, але під кінець весільної учти в нього скінчилося вино. У нього не лишилося нічого, крім глечиків з водою.
Марія, Ісусова матір, була там. Вона подивилася на Ісуса і мовила приблизно таке: «Допоможи Йому. Ти зможеш зметикувати щось».
Ісус відповів: «Ісус же відказує їй: Що тобі, жоно, до Мене? Не прийшла ще година Моя!» (Ів. 2:4).
Багато років, чуючи, як цю історію розповідають у церкві, я уявляла собі, що Ісус каже: «Мамо! Ти не могла би помовчати? Ти ж видаєш, хто Я такий! Будь ласка, заспокойся і більше Мене не чіпай». Ісус суворо показує їй на її місце і каже, щоб вона не пхалася в чужі справи.
Але тепер я не вірю, що Він говорив так з нею. Тепер, коли я розумію Ісуса повніше, мені здається, що Його слова звучали радше отак, дружньо і змовницьки: «Шшшш! Мамо! Дякую тобі, що віриш у Мене. Я неабияк ціную це. Але ще не прийшов той день. Ще не час, мамо. Дякую, але ще не час».
І цікаво, що Ісус таки обернув воду у вино – не просто в дешеве столове вино, а неймовірно добре вино з багатим букетом. Біблія розповідає, що то було найкраще вино, яке подавали того дня.
Я не знаю напевне, чому Ісус сотворив це перше Своє чудо на весіллі, але, гадаю, це щонайкраще відповідає Його радісній сутності – розпочати Своє прилюдне служіння зі святкової події. Мені видається, що це говорить нам щось вкрай істотне про Нього.
Ще одну історію, яка показує нам Ісуса людиною радости, читаємо в Євангелії від Матвія 14. Ісус годинами проповідував силі-силенній людей і згодом не міг сховатися від натовпу. Неабияк потребуючи миру й спокою, Він каже Своїм учням сідати в човна та плисти на інший бік озера, а сам іде молитися на гору.
Посеред ночі учні були приголомшені – фактично налякані мало не до смерти, – коли побачили, як Христос ступає по воді до них. Біблія розповідає, що вони закричали з жаху, думаючи, що Ісус – це дух. Перед тим, як дорікати їм за отой страх, варто буде пригадати, що доти ніхто ще не бачив, як хтось іде по воді.
Ісус намагається заспокоїти їх, назвавши Своє ім’я, і закликає не боятися. Очевидно, Петро відразу визнає, що видіння, яке іде по воді – це справді Ісус, тому що вигукує: «Ісусе? Чи це насправді Ти? Якщо так, то скажи мені прийти до Тебе по воді».
Ісус каже: «Це я, Петре. Ходи до мене!»
Петро вистрибує з човна і йде по воді до Ісуса. Ісус усміхається до нього, чекаючи, поки той прийде. Аж раптом холодний вітер з озера шарпнув Петра за його довгу одежу, відвернувши його увагу від ходіння по воді, і весь страшенний ризик тієї пригоди обухом вдарив його по голові: «Я іду по воді!». Він дивиться вниз і в ту ж мить починає тонути. «Господи, спаси мене!» – кричить він. У Євангелії від Матвія 14:31 читаємо: «І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: Маловірний, чого усумнився?»
Усе своє життя я чула, як той вірш читають осудливим тоном: «Петре! Скільки разів говорив Я тобі, що подбаю про тебе? Ну ж бо, дай Мені свою руку. Уставай же, маловіре».
Я більше так не вважаю. Бог не критикує і не принижує нас, коли ми робимо малі кроки віри. Петро зробив крок віри, коли вийшов з човна. Бог знав, що він потребує заохочення, а не осуду.
Я вважаю, що Ісус з невимовною ніжністю подивився Петрові в очі, притягнув Петра до Себе і сказав: «Петре, Петре! Ти, маловіре. Чому ти сумніваєшся в Мені? Я сказав тобі, що подбаю про тебе. Я тут, з тобою». Саме так Бог відзивається до нас, коли ми невдало пробуємо служити Йому. Ще в одній історії в Євангелії від Матвія 14 розповідається, як п’ять тисяч народу почуло, що Ісус перебуває в місті, і всі вони прийшли до Нього, бажаючи зцілити своїх недужих. Хоча насправді той натовп налічував близько п’ятнадцяти тисяч, бо слід ще врахувати й те, що чоловіки привели дружин, а ті привели своїх дітей.
Коли наблизився вечір, учні вельми затривожилися тим, як нагодувати силу-силенну людей, що зовсім не поспішала повертатися додому. Вони заздалегідь обговорили план і вирішили, що буде найкраще, коли Ісус скаже людям розійтися, щоб вони самі шукали собі поживу. Вони підготували цілу промову і думали, що Христос зааплодує їхнім організаційним здібностям. Однак Ісус неабияк спантеличив їх, відповівши на їхній задум словами з вірша 16: «Непотрібно відходити їм, нагодуйте їх ви!».
Чого Він чекав від них? Учні не могли нагодувати п’ятдесяти людей, вже не кажучи про п’ятнадцять тисяч! Але Він подивився на них і сказав: «Нагодуйте їх».
І знов же, ми схильні згладжувати знайомий текст Писання, оминаючи суть історії, і звичка читати його сухо й безвиразно тільки побільшує проблему. Ісус не обернувся до Своїх учнів зі словами: «Ви, дорогенькі, знову все зіпсували! Я доручив вам подбати про обід, і що ви наробили? Ви навіть не порахували всіх жінок і дітей. Ніде я не можу покластися на вас. Мені самому доведеться усе робити».
Але насправді все було зовсім не так. Він використав цей момент, щоб показати їм: хоча вони й не здатні впоратися з цієї нагальною потребою, їм не треба хвилюватися. Він подбає про них, і Він це зробив. Він взяв обід хлоп’яти, рибу і хлібини, розламав їх і помножив, нагодувавши всіх тих людей. І Біблія розповідає, що залишками їжі вони наповнили ще дванадцять кошиків. Ісус подбав про Своїх послідовників. Він не докоряв Своїм учням, поки вони намарне здогадувалися, як виконати те, що Він доручив їм зробити.
Сестри, Ісус був людиною радости. Він був людиною радости! Він довів це Своєю внутрішньою поставою; Він притягував до Себе силу-силенну людей, які не могли набутися з Ним. Він виказував це Своїми словами; Він був майстром спілкування, який впливав на людей, що слухали Його особисто дві тисячі років тому, і донині впливає на нас особисто. Своїми вчинками Він виявляв радість; Він ставився до людей з ласкою і терплячим розумінням їхніх людських прогріхів, і вправно вів їх до того духовного розуміння, якого вони потребували.
Його радісна сутність особливо виявляється в тому, як Він спілкувався зі Своїми учнями. Він прожив з ними день у день три роки. І ті три роки Він не поводився, як лектор у турне, що використовував їх для організації своїх приїздів та від’їздів. «Гаразд, перевірмо, що в нас у порядку денному. Хто нині вдень приведе осла? І не забудьте повідомити людей про Мій прихід». Він не розмовляв з ними, як суворий професор, змушуючи сидіти тихо, поки Він повчає: «Отже, ми будемо з вами говорити на ці три теми, а після того перевіримо ваші знання. Чи всі записують, що Я кажу?»
Ні, Ісус просто жив разом з ними. Вони чули запах Його поту, коли ходили разом з Ним від села до села. Вони знали, коли з великого голоду бурчить Його живіт. Напевне вони не раз чули, як Він відригує і випускає гази. Я не кажу цього, щоб створити якусь сенсацію; я справді в це вірю. Упродовж трьох років мало не кожну годину Свого чування – а також сну – Ісус пробув з цими людьми. Як вони насправді могли не знати одне одного? Я певна, що Ісус та Його друзі спільно призбирали чимало особистих жартів, смішних історій і пронизливих спогадів, що можливе лише тоді, коли люди свідомо проводять час один з одним. Я певна, що вони реготали, хапаючись за боки, при всякій нагоді. Він любив їх і присвятив їм, як особистостям, Своє життя. Гадаю, Він знав імена членів їхніх родин з кількох поколінь; Він знав про все прекрасне і негативне, що зробив кожен із них. Він вірив у них, довіривши їм врешті-решт Своє євангельське послання про радісні стосунки з Богом. Коли Його час на землі добігав кінця, Він хотів, щоб саме вони були поряд з Ним – друзі, що стали Йому братами.