Я можу висловити цю думку одним лише словом: дякую! Просто дивовижно, яку силу наповнювати чужі серця радістю має це коротке слово. Прагнучи плекати радість в інших, ми можемо допомогти їй розквітнути, дякуючи їм за ласку, яку вони зробили нам, і за ті зусилля, яких доклали вони, щоб зростати і змінюватися.
Апостол Павло висловлював подяку навдивовижу вміло. Усі листи, які він написав, наповнені особистими привітаннями та словами дяки тим, хто в той чи інший спосіб допомагав йому: «Дякую Богові за вас», «Дякую Богові за кожен спомин про вас», «Дякую за ту поміч, якою ви наділяли мене з першого дня вашої віри».
Попри те ми часто припускаємося помилки, утілюючи у своїх стосунках філософію: «Ти мені винен». Коли ви дієте, спираючись на таку позицію, вона обертає все, що вам пропонують як дар любови, у сплату боргу. Ви врешті-решт міркуєте: «Чому я маю дякувати тобі за це? Саме це ти й мав би вчинити».
І ми не знаходимо радости ніде, тому що нічого не приймаємо як дар. Нічого не приймаємо в любові. Іншим завжди здається, що вони ніколи не можуть віддячити вам за те, що ви, з вашого погляду, зробили для них. Борг годі оплатити. Це та ситуація в стосунках, де переможців узагалі немає. Ви почуваєтеся обманутими, тимчасом як близька вам особа почувається використаною. Радість зникає.
Ще один спосіб плекати радість у другові – висловлювати своє захоплення емоційним чи духовним зростанням, яке ми бачимо в житті цієї людини. На жаль, ми часто оминаємо цю нагоду, вважаючи, що інша людина не змінюється так швидко, як би могла. Вона ще замало виросла. Вона ще замало навчилася. Ми думаємо собі: «Я не буду заохочувати цих спроб росту, оскільки тоді вона подумає, що їй більше не треба змінюватися. Вона перестане докладати зусиль».
Моя маленька онучка Клер ще тільки вчиться усміхатися й агукати. Як же безглуздо було б мені сподіватися, що вона заговорить завтра! Вона не зможе і навіть не повинна цього роботи. Вона робить саме те, що мала би робити у своєму віці. Хоч скільки годин я буду стояти над її колисочкою, просячи її сказати «Привіт, бабусю!», цього не станеться, поки не прийде належний час. Ми помиляємося, спонукаючи інших «рости швидше» емоційно або духовно; ріст завжди повільний та поступовий. Клер потребує моєї заохоти, щоб знати, що її агукання приємне та миле і що я неабияк ціную його. І коли вона виростатиме, чуючи, як її зусилля щоразу заохочують оплесками, це спонукатиме її старатися далі.
Знову ж, апостол Павло дає нам приклад, який ми можемо наслідувати. Видається, що велику частину свого служіння він заохочував інших зростати в Христі, пишучи пречудові слова, сповнені схвалення, заохочення і підбадьорення: «Тож я пішов туди… і побачив, як ви міцнієте перед самими моїми очима»; «І як матір, що родить дитину, я відчуваю подібний біль, дивлячись, як Христова природа народжується у вас»; «Тож, мої любі брати і сестри, будьте сильні та кріпіться». Подеколи він промовляв до людей, наче люблячий батько, наставляючи і докоряючи, коли це було потрібно, однак ніколи не перестаючи заохочувати їх робити зусилля в духовному зростанні.
Ця Павлова душевна постава відбиває терпіння та підбадьорення його Отця, які він передавав тим, хто йшов за ним услід. Навіть якщо Бог і хоче бачити у вас подальші зміни й зростання, чи переконані ви, що Його тішать ваші зусилля? Якщо так, то вам легше буде виявляти терпіння до тих дитячих кроків, які роблять ваші друзі й родина. Змінюватися і так важко. А без підбадьорення іноді видається, що це просто неможливо.
Люди, які оточують вас, здебільшого важко працюють над тим, щоб змінити своє життя. Діставши заохочення від того, хто помічає їхні зусилля, вони відчують радість, яка заохотить їх іще більше.