Корі тен Бум була звичайною нідерландською жінкою, яка разом зі сім’єю переховувала від нацистів під час Другої світової війни своїх єврейських сусідів. Коли нідерландський інформатор виказав їх, родину тен Бумів арештували і вислали в концентраційні табори.
У своїй книжці «Криївка» Корі розповідає про те, що їй довелося пережити разом зі своєю сестрою Бетсі в сумнозвісному німецькому концтаборі Равенсбрук. (Згодом Бетсі померла там, лише за кілька днів перед тим, як було звільнено Корі.)
Коли Корі і Бетсі прибули до своїх бараків у Равенсбруку, Бетсі дякувала Богові за все в тому жалюгідному місці, серед іншого й за воші, якими кишма кишіли брудні тонкі покривала. Корі могла дякувати Богові за те, що має Біблію, що живе разом зі сестрою і навіть за жінок, які жили разом з ними, однак їй важко було дякувати Богові за воші.
Корі і Бетсі хотіли організувати біблійні класи для тих жінок, що жили разом із ними в переповнених, задушливих бараках. Якщо десь існує справжнє пекло на землі, то це концентраційний табір. І не було на світі жінок, які б так потребували знати, що існує Бог, Який любить їх і не забув ще їхнього імени, як ці жінки. Але Корі знала, що коли вартові довідаються, що вони організували вивчення Біблії, то їх разом із сестрою можуть заморити голодом, катувати і навіть убити.
Тому вони були дуже обережними, коли організовували свої біблійні класи. Однак вже невдовзі сестри виявили, що вартові взагалі не підходили до них. І хоча здавалося, що вони присутні в житті в’язнів кожної миті, той барак їх начебто зовсім не цікавив.
Бетсі довідалася причину: вартові не хотіли наближатися до низ через ті жахливі воші. Саме завдяки вошам жінки змогли вивчати Біблію, молитися і хвалити Бога. Так сестри довідалися, що існує причина дякувати Богові за все.
Я не певна, чи змогла б дякувати Богові за те, що купаюся у вошах. Але Бетсі втілила в життя наше визначення радости: вона була твердо переконана, що Бог має владу над усіма подробицями її життя, спокійну впевненість, що врешті-решт усе буде гаразд, і непохитне рішення хвалити Бога в усьому. Вона вибрала радість.
Кілька років тому я почула, як професійний консультант з питань стресу сказав, що один зі способів зменшити стрес і збільшити радість – це шукати «благословення в негараздах». Шукати благословення в негараздах – це просто інше формулювання того, що сказано в Посланні до римлян 8:28: «І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре». Навіть у своїй найгіршій біді можна знайти благословення, якщо шукати його.
Хто знаходить благословення в негараздах? Від природи радісні, щасливі люди? Можливо. Люди стрункі, красиві, талановиті? Не обов’язково. Люди, які знаходять благословення в негараздах, свідомо шукають його. У всякому шедеврі є своя вада; усе добре на землі має свою ваду. Але паралельні рейки доброго й поганого означають також, що у всякому злі ми можемо знайти щось гідне хвали. Як сказано в Посланні до филип’ян 4:8: «Наостанку, браття, що тільки правдиве, що тільки чесне, що тільки праведне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, думайте про це!»
Наповнювати свій розум усім добрим не означає заперечувати реальність. Це значить, що ми маємо подивитися на негаразди у своєму житті та знайти в них закутки, де ховається радість. Ці дві рейки радости та смутку біжать невіддільно аж до того дня, коли ми зустрінемо Ісуса Христа. А тим часом ми шукаємо у своєму житті благословень, шукаємо того, що правдиве.
Удова, яка нещодавно втратила чоловіка, розповіла мені про несподівану радість у своєму житті. «Ви, мабуть, у це не повірите, – сказала вона мені, – але тепер моя спальня обернулася в справжній скарб. Мій чоловік переробив нашу спальню невдовзі перед своєю смертю. Тепер, заходячи до неї, я бачу все те, що він створив для мене. Я бачу його любов у всьому. І коли я заходжу до нашої спальні, я кажу вголос: «Дякую, дякую за те, що показав мені свою любов до мене».
Ми радше припустили б, що та спальня мала б навіювати на вдову почуття туги за всім, що вона втратила. Але ця жінка, яка досягла духовної зрілости у своїх стосунках з Богом, вирішила, що шукатиме радости навіть у своїй найпохмурішій темряві.
Часто, коли з нами трапляється щось лихе, з наших уст злітають передусім слова «Чому?» або «Чому я?». Филип Бернстайн писав: «Коли до нас приходить горе, ми не маємо права питати: “Чому це сталося зі мною?”, якщо не будемо питати те саме щоразу, коли до нас приходить радість».
Я не знаю, чи зауважували ви це, чи ні, але Бог рідко відповідає на це питання – принаймні не тими словами, які ми хочемо почути. Як написав К. С. Л’юїс у своєму романі «Поки в нас не буде обличчя»: «Я знаю тепер, Господи, чому не чую від Тебе відповіді. Ти сам – відповідь. Перед Твоїм лицем щезають усі питання».
Іноді лихо, яке приходить до нас, накликаємо ми самі. Іноді це роблять інші люди. Іноді воно трапляється саме собою, тому що ми живемо в недосконалому світі. Але існує одна правда, якої я певна: саме з негараздів у нашому житті народжується служіння. Саме з того лиха, яке видається нам нездоланним, яке ніколи не може містити прихованого благословення, Бог хоче створити служіння. А зі служіння і близькости з Богом приходить велика радість.
У моєму житті було чимало негараздів, які крили в собі не одне благословення. Моє подружжя на початку було дуже, дуже важким. Кілька років ми з Ріком сумнівалися в тому, чи буде воно успішним. Ми були віддані одне одному, вірячи, що обітниці, які ми склали перед Богом, зв’язують нас, однак іноді нам здавалося, що ми не можемо подолати своїх відмінностей. Ми мусили пробачати одне одному дуже багато, та знову й знову повертатися і казати: «Почнімо все ще раз».
Але в цих незгодах я знайшла своє благословення. Тепер, коли жінки приходять до мене і кажуть: «Ви не знаєте, що це таке жити в подружжі, яке хтозна чи буде вдалим. Ви не можете сказати, чи залишатися мені в подружжі, чи далі працювати над ним, тому що самі нічого не знаєте», – я можу подивитися на них і відповісти: «Ні, знаю. Я знаю дещо з того, що вам довелося пережити. І я знаю, що коли Бог може взяти цілком різних людей, таких як Рік та я, і збудувати прекрасні, стабільні, щасливі стосунки, то те саме Він може зробити і з вами». Ці непорозуміння містили приховане благословення.
Коли син нашого церковного двірника чіплявся до мене в дитинстві, це видавалося не чим іншим, як справжнім лихом. Це лихо спричинило мої численні проблеми та страждання. Але врешті-решт я звернулася до психолога, і мало-помалу Бог залікував багато з тих ран. Тепер же, коли я виступаю перед групою жінок, рідко котрась із них не підходить до мене наприкінці, кажучи: «Ви знаєте, я пережила подібний досвід. Якщо Бог міг зцілити вас, то, можливо, Він зцілить і мене». І всі ті негаразди, які мені довелося пережити, тепер дарують надію іншим.
Рак грудей і меланома, безумовно, були страшною бідою, але, як я вже згадувала, ця недуга кінець кінцем виявилася благословенням, відкривши мені дорогу до служіння, яка в іншому разі лишалася би закритою.
І можу твердо сказати вам: я знайшла глибші, багатші стосунки з Ісусом Христом, ніж у будь-який інший момент свого життя. Моя душа відгукується на слова апостола Павла в Другому посланні до коринтян 7:11: «І хіба ж це не дивовижно, як горе підігнало вас ближче до Бога? У вас є більше життя, зацікавлення, чуйности, побожности, людськости, пристрасти і відповідальности. Хоч з якого боку дивися на вас, ви вийшли з нього чисті серцем» («Послання»).
Саме тепер я шукаю благословення в іншій біді – психічній недузі близької мені людини, – молячись за її зцілення. Віра в Бога поки що не привела до оздоровлення, але знову ж, тепер я стою перед Червоним морем – оточена позаду жорстоким ворогом, якого не здатна контролювати. Молитва без відповіді і неясні «благословення в негараздах» вчать мене відважної, радикальної віри в Бога, Який здебільшого залишається таємницею для мене. Але головне для мене інше: я волію щодня ходити з Богом, Який лишається для мене таємницею, у цілковитій темряві, ніж ходити у світлі з Богом, якого цілковито розумію. Чому? Тому що тільки в горі в нас народжується могутня віра в Бога, яка веде нас до щоденної радости.