Серед багатьох текстів Святого Письма, які особливим чином вказують на силу Божу, є тридцять сьомий розділ Книги Єзекіїля. Поміщений там опис з одного боку вселяє страх, а з іншого – величезну надію. Він є об’явленням людської немочі, а також Божого діяння, яке долає усяке безсилля. Тут читаємо про зворушливе видіння Єзекіїля і про слова, які Господь у зв’язку з цим скеровував до нього. Увесь цей опис побудований в апокаліптичному ключі. Нам нерідко може здаватися, що апокаліпсис у Святому Письмі тільки один, але це не так. Одкровення Івана Богослова – це чудовий приклад книги, яка цілковито була написана в апокаліптичному літературному жанрі. Розуміння того, якою мовою Бог промовляє до людини, дуже важливе. На цей раз Він звертається до неї мовою символу, мовою, яка використовує образи. Не тому, що хоче щось приховати, навіть навпаки: тому що хоче показати щось таке, чого людський розум не може до кінця осягнути. Бог тут пристосовується до стану розуму і серця людини. Образ, який Він використовує, характерний тим, що не обмежений ані часом, ані простором. Події згаданого розділу книги Єзекіїля можуть відбутися завжди і всюди. Навіть пророк може бути інший, не обов’язково Єзекіїль. Тут найважливіші не час, не місце і не той, хто проголошує – саме це допомагає зрозуміти апокаліптика, вона допомагає нам відірватися від усього зовнішнього, другорядного, і зосередитися на тому, що хоче сказати Бог. Апокаліптика хоче наблизити нас до таємниці, однак цілковито не відкриває її. Вона дозволяє нам ніби з-за лаштунків придивлятися до контурів чогось, що остаточно буде об’явлене наприкінці світу. Саме зв’язок цього особливого літературного жанру з есхатологією, тобто тим, що пов’язане з кінцем усіх часів, проливає особливе світло на образ із Книги Єзекіїля. Бог хоче сказати нам щось про той час, який насправді почався з Його справою спасення, вираженою в смерті й воскресенні Його Сина. Бог хоче нам сказати щось про той час, в якому ми живемо. Він не відкриє нам усю таємницю, ще не тепер, але підведе нас до чогось такого, що має силу перемінити наше життя, приготує нас до прийняття повноти таємниці, коли ми опинимося вже по іншу сторону!
Фахівець із брудної роботи
Опис того, що агіограф помістив у чотирнадцяти перших віршах тридцять сьомої глави книги Єзекіїля, шокує і вражає тих, хто читає ці тексти вперше. І досі, коли їх читає віруючий єврей, то вже в першому вірші бачить приголомшливе послання: «Була надо мною Господня рука, і Дух Господній випровадив мене, і спинив мене серед долини, а вона повна кісток!» (Єз. 37:1). Тривога, мабуть, проймає тих, які знають релігійно-культурний контекст Біблії. Повна костей долина. Кладовище. Місце, через яке ми вбираємо в себе нечистоту. Прокляте місце, де панує смерть. Ні, поза сумнівом, Єзекіїль не пішов би туди з власної волі. Він не обрав би це місце для зустрічі з Богом. Пророк, як і ті, до яких насамперед скероване це послання, добре знають, що згідно із Законом така нечистота відокремлює їх від Бога. Однак Єзекіїль кориться Богові і стає посеред «долини нечистоти». Та Богові цього мало, Йому недостатньо, що Його пророк вже опинився в цьому проклятому місці. Він наказує йому обійти його навколо, так ніби хоче, щоб той приборкав страх перед нечистотою, скорився цілковито Його слову, незважаючи на те, що він про це думає, щоб той призупинив свої особисті міркування, а зосередився суто на Божих вказівках. Обійти долину кісток, зануритися в цей бруд, зіткнутися з ним – не випадково, а зумисне.
Слухняний Божим наказам пророк Єзекіїль може стати покровителем усіх тих, які йдуть туди, куди інші йти бояться, побоюючись «ритуальної нечистоти», сидять у своєму святому просторі, обмежуючи діяння Бога лише ним. А тимчасом Бог хоче творити чуда в брудному, проклятому просторі. Ми можемо порівняти його до периферії, про яку говорить Папа Франциск, заохочуючи Церкву покинути приємні й безпечні місця на користь проповідування Євангелія там, де воно найпотрібніше.
Пригадую, як я колись випадково потрапила на молитовну зустріч однієї спільноти, яка ставила великий акцент на потребу очищення через Таїнство покаяння перед тим, як перейти до заступницької молитви. Це викликало в мене якийсь внутрішній сум, бо таким чином обмежують силу Божої дії, і гріх розглядають як перешкоду, яку Бог не може подолати. Я тут не хочу заперечити Таїнство покаяння, адже сама його високо ціную і вірю, що воно є надзвичайним даром, а тільки прагну показати, що Божі дари не залежать від нашого стану гріховности. Я сама неодноразово досвідчила те, що Бог приходить зі Своєю силою, незважаючи на наш гріх – іноді цілком свідомий і дуже серйозний. На початку мого навернення була саме така Божа дія, а відтак була сповідь. Бог виходить поза наші рамки, Його діяння виходять поза наші «святі думки». Бог діє просто по-божому.
Дуже легко, і водночас необачно, можна припустити, що Святий Дух співпрацює лише з тими, які очистилися, і тоді може в них вселитися, а вони можуть видавати Його плоди. Дуже часто в розумінні пересічної людини вірні поєднують ефект уділюваних таїнств зі святістю того, хто їх уділяє, яка розглядається в моральних категоріях. Але, мабуть, Церква перших століть мала інший досвід у цій сфері. Навчання Павла, скероване до християнської спільноти в Коринті, є неперевершеним доказом того, що Святий Дух не боїться гріха. Ця громада далека від ідеалу, її члени чинять такі великі гріхи, що перебільшують під цим оглядом поган. Павло не боїться виступати проти них і докоряти їм. Але ця молода Церква є також місцем, в якому діє Святий Дух. Знаючи моральний стан цієї спільноти, апостол, однак, не вважає дані їй харизми неправдивими, недійсними і безкорисними. У грішниках, моральність яких бажає бути кращою, Павло вбачає діяння Сили Божої! Саме до Церкві в Коринті він скеровує слова, з яких кожен з нас може зробити для себе висновок: «Не може сказати ніхто: Ісус – то Господь, як тільки Духом Святим» (1Кор. 12:3). Тепер для нас повинно бути очевидним, що саме визнання Ісуса Богом вже є діянням посланого Утішителя! Він передує діям нашої побожности, Він швидший за наше визнання гріхів, яке є природнім наслідком визнання панування Бога в нашому житті. Завдяки Його діянню в людини пробуджується бажання прославляти Бога, йти за Ним, використовувати благодіяння, яке посилає Своїм дітям Отець.
Мене дуже зворушило свідчення одного знайомого, який чітко відчув діяння Святого Духа, коли був на самому початку шляху навернення, звичайно, ще до визнання своїх гріхів, до рішення піти за Господом. Він був атеїстом, який подумував офіційно вийти з Церкви, щоб бути чесним щодо принципів, які сповідував. Але одного дня він погодився, щоб наречена помолилася над ним, і саме тоді сталося чудо – таке чудо, як в Книзі Єзекіїля. Ця молода жінка взяла на себе роль пророка і пророкувала до Духа, а Той прибув і пробудив істоту цього чоловіка, так, що той вже не міг зупинитися на своєму шляху до Господа.
Не переконуймо Бога, що гріх може перешкодити Йому діяти, що Він не впорається з нашим безладним життям. Адже Він саме для цього прийшов. Якщо ми запросимо і чекатимемо Бога та Його Сили в нашому житті тоді, коли воно стане зразковим, очищеним і, на нашу думку, готовим, то це може ніколи не настати. Ми ніколи не будемо такі ідеальні, такі святі, такі добрі і зразкові, щоб бути готовими прийняти Господа. Завше знайдеться якийсь грішок, який становитиме для нас перешкоду. Наголошую: для нас, а не для Бога.