Коли Ісус в Євангелії від Івана говорить учням про Параклета, то називає Його Духом Правди (див. Ів. 14:17). Це ще одне з імен Святого Духа, на якому варто зупинитися хоча б тому, що воно не є вигадкою нашої побожної креативности – сам Ісус дає Йому таке ім’я. Тож що воно може нам сказати про Того, Який його носить? Яким Він є? Як діє?
Староєврейське слово емет іноді перекладається як «правда», а іноді – як «вірність». Неважко здогадатися, що воно має, зокрема, ці два значення, а тому емет – це і правда, і вірність. Згідно з єврейською традицією, завдяки самому запису цього слова воно стає особливим. Воно складається з трьох приголосних (одна з них – німа). Це почергово перша, середня і остання літери староєврейського алфавіту. Це вказує на правильне відображення якоїсь цілісности. У слова емет той самий корінь, що в слова емуна, тобто «віра», а також – в усім нам відомого амінь. Якщо Ісус говорить, що Дух, Який буде даний, буде Духом Правди, то відноситься саме до цієї реальности. Ця правда – то реальність, яка дуже тісно пов’язана з вірою, з вірністю, з міцним фундаментом – адже саме такі значення містить корінь слова, про яке ідеться. Хоч Євангеліє було написане грецькою мовою, однак не вона лежить в основі записаних слів. Ісус, вочевидь, не розмовляв зі Своїми учнями по-грецьки, навіть якщо якоюсь мірою знав цю мову.
Дух, Який був посланий, – це хтось сталий, як сталою є реальність віри в семітській культурі. Це може бути незвичне і дивне для європейця, але саме так є: віра – це певний фундамент, натомість її переживання – це вже щось зовсім інше. В ньому багато емоцій – нерідко вони виявляються назовні – сліз, радости, вибухів гніву і претензій навіть до самого Бога, а також виразного визнання любови. Кожен, хто мав нагоду бачити хасидів під час молитви, зрозуміє, що я маю на увазі. Кожен, хто бачив, як моляться побожні юдеї біля Стіни плачу, знає про що я говорю. Насмілюся ризикнути, стверджуючи, що такий підхід до реальности віри може бути здоровіший, ніж тривале приглушення в собі гніву на Бога, який, висловлений раз, втратив би свою силу отруєння людського серця.
Дух Правди звільняє людські серця від масок, які були на них одягнені. Він хоче, щоб вони були такими, якими їх створив Бог. Він є також Духом Вірности, тому залишиться поруч з тобою, навіть якщо ти не будеш вірним. Він є Духом Віри, тому допоможе цій реальності розвинутися в тобі. Саме завдяки Йому ти зможеш відповідати: амінь на всі Божі обітниці, складені в твоєму житті. Ні, Він не лише стоятиме поруч і чекатиме суду, щоб могти почати діяти, Він постійно при тобі (див. Ів. 14:17). На Нього ти можеш опертися, з Ним можеш висловити свої емоції, з Ним можеш залишатися вірним. Ісус справді не залишає нас самих, Він дає нам чудового опікуна на час розлуки. А також обіцяє повернутися (див. Ів. 14:18,28).
Іноді може здаватися, що сьогодні християни перебувають у комфортних умовах. Вони століттями фіксували досвід Церкви в тих чи інших документах, тож їм все відомо. Деякі навіть переконані, що чим більшою кількістю побожних книг вони обкладуться, чим більше зазубрять канонів канонічного права, тим у більшій безпеці перебуватимуть, а їхні відносини з Богом будуть повнішими. Якби таким був шлях до ближчих взаємин з Всевишнім, то Він, поза сумнівом, зіслав би з неба одразу після Свого вознесення цілі томи богословської мудрости. Однак Він вирішив зіслати Свого Духа і зв’язав з Ним обітницю: «Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Ім’я Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив» (Ів. 14:26).
Ця функція Божого Посланця зовсім не скінчилася разом із написанням Святого Письма. Дух доступний кожному, хто тільки захоче Його слухати і вчитися від Нього. Однак, щоб Його почути і навчитися від Нього, треба іноді замовкнути. Я глибоко переконана, що якби кожен з нас присвятив п’ять хвилин на день, щоб вслухатися в те, що Бог хоче нам сказати, то через якийсь час, через місяць, два або й значно раніше почув би як Господь промовляє до нього. Чи це можливо? У тобі живе Той, хто хоче розмовляти з тобою, хто хоче нав’язати з тобою відносини.
Мені пригадалася історія доньки моїх знайомих. Дівчинці – п’ять років, це чудова, жвава і дуже кмітлива дитина. Одного дня, коли мама вкладала її спати, мала серйозно зізналася, що мусить з нею поговорити. Вона сказала наляканій матері: «Мамо, я чую якісь голоси. Не такі, як тоді, коли розмовляємо, а такі всередині мене». Оскільки її мама була психологом, то цілком усвідомлювала серйозність ситуації, тому запитала, що ті голоси говорять, і дівчинка, не вагаючись, відповіла: «Бух, бух, бух, бух!». Вона ніколи раніше не зауважувала биття свого серця, і лиш тоді, коли заспокоїлася, засинаючи, почула те, що здалося їй зовсім новим. Для цього була потрібна хвилька мовчанки і заспокоєння. Подібно є з нашим духовним життям: як ми можемо почути Духа, коли безупинно бігаємо, коли в нашій голові рояться тисячі справ (може навіть чимала кількість справ побожних), і в нас немає часу, щоб почекати відповіді Бога на питання, які ми Йому ставимо?
Існує хтось, хто дуже зацікавлений, щоб християни не використовували той дар, який послав їм їхній Отець. Хтось, хто дуже зацікавлений у тому, щоб християни залишалися пересічними. Бо дар Небесного Тата може йому завадити. Мабуть, зрозуміло, що той «хтось» є обвинувачем. Його роль закінчується, коли появляється Той, Хто має силу затулити йому вуста і усучити хука. Ми чудово забезпечені на той час, який нам залишився до другого пришестя Ісуса. Роль цього дару полягає також в об’явлені правди про Бога – і тут нічого дивного – адже Він є Духом Правди (див. Ів. 16:14). А обвинувач боїться правди про Всевишнього, і будь-якою ціною хотів би приховати її від нас, хотів би її сфальшувати, щоб ми не знали, який є Отець.
Нам відомо зі щоденного життя, що не так важко (якщо тільки дуже захотіти) кожну ситуацію відчитати по-іншому. В кожній події можна віднайти щось погане, сумнозвісну ложку дьогтю в бочці меду. Намовити когось на погані наміри, не зауважити добра, а зосередитися на злі. Обвинувач заходить ще далі, він не тільки хоче, щоб ми всюди бачили зло, але також хоче, щоб Божі справи були для нас доказом дії зла, і навіть щоб сам Бог у нашій уяві скидався радше на жорстокого володаря, ніж люблячого Отця. У цьому немає нічого нового. Пригадуєте, що трапилося з Ісусом, коли Він ходив по Своїй батьківщині, навчав, зцілював і виганяв злих духів?
Не всі бачили в цьому Божі діяння, не всі бачили добро в Його чудах. Були також такі, серця яких, призвичаєні до звинувачення, стали по боці обвинувача і прийняли його нашіптування як свої незаперечні судження. Їх засліпила заздрість і їхнє бачення Божого діяння, тому у вчинках Ісуса вони побачили діяння Велзевула (див. Мт. 12:24; Мр. 3:22; Лк. 11:5). Однак ми знаємо, що правда інша, що все те, що чинив Син Божий, ходячи по землі, несло в собі іншу силу, силу Божу, і діялося завдяки Святому Духові. Це підтверджує сам Ісус, коментуючи оцінку Своєї діяльности, яку поставили Йому фарисеї (див. Мт. 12:28).