Вітер перестає бути вітром, коли він не дує. Дух, Який до нього подібний, не може завмерти і впасти в сплячку, щоб у відповідний момент, коли люди будуть готові, перейти до дії. Він завжди мав і має місію, яку повинен виконати, і не зволікає з нею, не відкладає її на кращі часи; кожна секунда, кожна її мить наповнена Його активною присутністю у світі. Він, як ніхто інший, усвідомлює, скільки ще треба зробити, Він – Бог – Святий Дух знає план, який треба виконати, щоб вічність могла бути наповнена радістю і Божою прославою! Ні, Він не перестав діяти тоді, коли були записані останні слова Святого Письма, або коли помер останній з апостолів. Він діє увесь час. І, що найважливіше, увесь час є поруч із нами, зосереджений на місії, яку повинен здійснити в нас і для нас. Для Нього немає нічого важливішого за те, що Йому призначив Отець і Син, і хоч Він присутній у Всесвіті, у всіх поколіннях, кожен з нас може почуватися для Нього винятковим, Його місія зосереджена на кожному з нас, а водночас на всіх, бо план має спільну мету. Бо план – один для цілого світу, який був створений споконвіку. Як Він так робить, що кожен для Нього винятковий, кожен міг би бути єдиним, а попри це має на увазі кінцеву мету, яка об’єднує всіх? Не уявляю собі, але ж Він Бог і для Нього це не становить проблеми.
Помилково було б сказати, що Він тільки виконує Свою роботу, не відгукуючись, сидить мовчки і робить Своє. Неправдивим було б переконання, що це Ісус говорив, коли ходив по землі, а Дух має інші завдання. Адже руах чимсь подібний на жінку, якій важко зазвичай стримати язик за зубами. Якось я почула досить дивну інтерпретацію фрагменту з Послання до євреїв. Проповідник, якого я слухала, аналізував перші два вірші цього тексту: «Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина» (Євр. 1:1-2). Базуючись на цьому уривку, священик намагався довести, що Бог вже не говорить, що Він вже мовчить, бо вже все нам сказав. Так, звісно, ми знаємо і віримо, що Бог не додасть нічого нового до того, що ми називаємо Об’явленням, але чому, будучи водночас люблячим Батьком і Матір’ю, Він не мав би нам пригадувати те, що вже сказав, не мав би спілкуватися зі Своїми дітьми? Теорія про мовчанку Бога заперечувала б те, що слова, що містяться в Біблії, є завжди живими і досі не втратили своєї актуальности. Зміст того, про що говорить Бог, незмінний, а форма може змінюватися. Кожен, хто любить, знає, як по-різному можна сказати чи показати коханій особі свої почуття.
Щоб упевнитися, чи те, що ми чуємо сьогодні (у своєму серці, на молитовній зустрічі, коли хтось молиться за нас), походить від Бога, треба переконатися, чи це не суперечить тому, що Він сказав нам у Своєму Слові, записаному споконвічно, але надалі актуальному. Не викликає сумнівів тільки те, що Бог-Святий Дух, в Якого ми віримо, не є Духом мовчазним. Він говорив завжди, не тільки з моменту виливання Себе в Горниці, Він вже раніше дав Себе пізнати як той, який промовляє слово.
Гадаю, що нікого з нас не здивує, що Святий Дух говорив через пророків Старого Заповіту. Адже ми це повторюємо, іноді машинально, щонеділі в церкві. Але що для нас означає, що Він говорив через пророків? Для багатьох це рівнозначне тому, що вони промовляли величні слова, для інших – можливо, тому, що промовлені ними слова здійснювалися. І, ймовірно, такий спосіб мислення має підстави. Це також правда, але не суть цього формулювання з молитви «Вірую». Ми промовляємо його в тому фрагменті визнання віри, який стосується Святого Духа, а, отже, він повинен нам Його якимось чином описувати. Однак не забуваймо, що це не кількатомний твір, присвячений Третій Божій Особі, тому він не зосереджується на усіх Його прикметах, а тільки на найважливіших для нашої віри, тих, без яких неможливо обійтися. І як ми в такому контексті поглянемо на фразу «що говорив через пророків»? Перша думка, яка виникає в мене, коли я над цим замислююся, це те, що Святий Дух хоче спілкуватися, хоче говорити. Він не залишається мовчазним, а прагне нам щось сказати, не тільки діями, але й словами.
Утім, щоб це було можливим, необхідно нав’язати взаємини з людиною, зійти до її рівня і дозволити, щоб з її вуст прозвучали Божі слова. Бог сходить до обмежень людини і пристосовується до них, щоб слово могло Його виразити. Таке може бути тільки з нашим Татом! Відмовитися від себе, щоб бути ближче до людини, такої малої, делікатної і, здавалося б, зовсім незначної в цілому космосі істоти.
Звичайно, ми скажемо, що Бог готував тих пророків, очищав, бачив їхні бездоганні риси і тому промовив через них. Це величні і яскраві постаті Старого Заповіту… тому Він через них промовляв. Але це тільки відмовка, до якої ми вдаємося, щоб не нести тягаря відповідальности яка пов’язана з тим, що ми могли б бути Божими вустами.
Бог не відшукує ідеальних людей, щоб довірити їм якусь місію. Він бачить це інакше, ніж ми. Святому Духові неважко навіть через поганина об’явити те, що є словом Божим. Ми вже знаємо, що Він любить робити несподіванки, любить дивувати нас Своєю дорогою, яка зовсім інша від тієї, яку нам у своєму благочесті вдалося придумати. Факт ігнорування Божих слів тільки тому, що вони прийшли до нас не так, як нам хотілося б, вказує лиш на те, що ми не знаємо Бога, шляхи Якого хотіли б передбачати.