Багатьом з нас неважко перелічити сім дарів Святого Духа. Ми вчимо це в школі, ми чуємо про це під час проповідей. Дари мудрости, розуму, ради, мужности, знання, побожности і Божого страху супроводжують нас під час нашої релігійної освіти практично від дитячого садка. Але не всі зауважують у цьому переліку щось більше, ніж звичайне правило, яке треба обов’язково зазубрити. А тим часом у цих дарах прихований сам Дух, Який хоче діяти в кожній Божій дитині. Він хоче діяти саме через ці дари, хоче чинити нас подібними до Себе, до Бога, а отже, дарує нам частину Своєї сутности. Християнин, поставлений перед судом за визнання своєї віри, говорить, вживаючи саме ці дари, він промовляє від Духа, а не від себе, не з того, що належить йому, а що належить Духові.
Переслідувана Церква, як жодна інша, усвідомлює свою вразливість, малість і слабкість, і саме це є її порятунком: усвідомлення того, що вона сама не впорається, що вона сама беззахисна, що не втримається, використовуючи людські засоби і способи. Саме в цьому й полягає її сила – у слабкості. «Бо сила Моя здійснюється в немочі» (2Кор. 12:9). Коли є слабкість, тоді є місце для Божої сили, яка незрівнянно більша за людські зусилля і старання. Коли є слабкість, тоді можна бути певним, що ніхто не припише собі Божої дії. А коли Всемогутній діє, то робить набагато більше, ніж можемо собі уявити, запланувати.
Є ще одна залежність між Божим діянням та людською слабкістю. Природною реакцією того, хто слабкий, є звернення по допомогу, заклик на порятунок. Звичайно, бувають і такі люди, які не хочуть, не вміють просити про допомогу тоді, коли справді її потребують, але це питання певних зранень чи гордині, які самі потребують Божого зцілення. Природним же є прохання про допомогу, коли це нам потрібно. Слабкість дає нам право підвестися і просити в Бога допомоги, а Він дуже любить, коли Його кличуть, коли Він потрібний, і ніколи не залишає потребуючого без відповіді. Умовою повинна бути щирість заклику і відкритість на Його план допомоги.
Сам заклик Бога на допомогу є свідченням того, що в нас живе Дух. Може, десь глибоко закопаний, старанно прихований, але Він вже там є. Насправді це Він у нас взиває, просить про допомогу, просить про щось більше!!! «Прикликає безодня безодню» (Пс. 42:8), як скаже псалмопівець. Дух, Який живе в переслідуваних, просить про щось більше, про більше Бога і Його ласки, Його діяння. Є слабкість – буде неземна сила! Є смерть – буде вічне життя!
Такою є реальність і щоденне життя Церкви, яка переживає переслідування. Дух з характерною для Нього щедрістю стає на місце її слабкості. І тут ми можемо поставити собі питання, що сталося з нашими дарами, що сталося з Духом, Який у нас живе. Гадаю, основною проблемою є те, чи ми хочемо з Ним співпрацювати, чи хочемо прийняти Його силу на місце нашої слабкости, чи дозолимо, щоб Він приходив до нас не в гості, а оселився назавжди. Тоді, коли ми Його взиватимемо, коли ставатимемо на місце слабкости із серцем, відкритим на Його розв’язки, тоді зможемо побачити ефект Його діяння! Ми побачимо силу, мудрість і побожність, які нас здивують. Побачимо і знатимемо, що то не наша заслуга, що не ми важкою працею, самозреченням і добрими вчинками заслужили собі на такий ефект.
Пригадую те надзвичайне враження, яке справило на мене завдання, почуте під час згаданого вже семінару «Віднови у Святому Дусі», що відбувався в Кракові в монастирі отців домініканців. Під час однієї з наук о. Йоахим Бадені сказав, що не існує різних дарів мужности – є той самий дар для мене і для когось, хто віддає своє життя за віру. Мене дуже зворушило те, що я маю такий самий дар! Може, я не використовую його так, як хтось, хто стане мучеником, але якби настав такий момент у моєму житті, то я не мусила б переживати, звідки візьму таку мужність, бо її в собі маю – разом з Духом, Який живе в мені. Іншою проблемою є те, чи в щоденному житті я сягаю до того, що є в мені, чи, може, волію самостійно давати собі раду. Прийняття дарів Духа, прийняття самого Духа пов’язане з рішенням, що я буду «використовувати» Його в щоденному житті, що навчуся Його запрошувати як до великих, так і малих слабостей, і завдяки Ньому моє життя буде наповнене Його плодами. Принести Божий плід – це вже щось! І, що найважливіше, це не якась обмежена серія, це можливе для кожного без обмежень – достатньо тільки просити і прийняти дар.
Це не тільки заклик про припинення переслідувань
Та повернімося до переслідуваних, які через географічну віддаленість можуть здаватися нам досить нереальними і якимись не зовсім близькими. Але вони – наші брати і сестри, вони заслуговують на нашу турботу, наші молитви, наше зацікавлення ними. Церква в Європі не може про них забувати, їхня кров небайдужа і для нас вона є життєдайним посівом, який дає плід також далеко від тієї землі, на якій пролилася кров. Молитва за тих, які віддають своє життя за Ісуса і терплять переслідування, є обов’язком кожного, хто вважає себе християнином. У тому болю, який зносить переслідувана Церква, кожен з нас повинен почути заклик Духа. Про що Він голосить? Не важко здогадатися, що з Його вуст звучить заклик до єдности.
Усі християни гинуть і зазнають переслідувань. Не лише католики і православні, а й багато інших, які визнають Ісуса Богом. Їхня смерть і кров, пролита за це ім’я закликає до єдности і показує, що насправді істотне. Постава, сповнена духовної мужности, яка може привести до прийняття страждання, щоб не зректися віри в Бога, присутня не тільки в католицизмі. Ми чітко бачимо, що той самий Дух зміцнює і оживляє вірних протестантських Церков і громад, а також Православної Церкви. Відкриття того, що Дух кличе також вустами інших християн, може бути для нас як великим викликом, так і великим скарбом.
Крик Духа, який чується з вуст переслідуваних усіх християнських деномінацій, сповнений болю. Цей біль подвійний: християн переслідують через їхню віру в Ісуса, але й християни розділені, їм не вистачає єдности. Добре було б, якби кожен з нас вслухався в цей заклик до єдности і перестав бачити скалку в оці брата, а побачив колоду у своєму і насамперед перейнявся нею (див. Мт. 7:1-6), роблячи цим самим перший крок до єдности.
Ніколи не було так багато мучеників, як тепер, ніколи так багато людей не віддавали своє життя за Ісуса, як у XX і XXI століттях. Це повинно щось означати, повинно бути якимось знаком для Церкви! Повернімося до Євангелія від Матвія і погляньмо, в якому контексті з’являються прочитані нами слова про присутність Божого Духа в час переслідувань. Поза сумнівом, тут ідеться про місійний контекст, але є ще щось важливіше: «як прийде Син Людський» (Мт. 10:23). Як послання учнів, так і їх переслідування сигналізують про Його прихід. Наказ проповідування Євангелія є чимсь, що готує дорогу Христові, Який має повторно прийти, а переслідування, що його супроводжують, є знаком швидкого сповнення слів Христа.
Нас не повинно дивувати, що ми живемо в останніх часах. Вони почалися разом з втіленням Сина Божого і будуть тривати до Його другого приходу! Так! Саме так! Офіційно можемо говорити, що це і є останні часи. Немає в цьому жодної єресі, жодного вчення свідків Єгови, а чисте і правильне навчання. Але колись буде такий час, що справді близько буде прихід Господа, надійдуть такі дні, коли людей від другого приходу Месії в славі буде відділяти доба чи дві. Ми, християни, сподіваємося, що це станеться вже незабаром, за нашого життя, що станеться за нашої участи. Це не оповідання, щоб лякати неслухняних дітей, але обітниця, яка пробуджує надію. А Бог завжди дотримується обітниць, тому не маємо за що переживати, це станеться! Нашим обов’язком не є встановити докладну дату повернення Ісуса на землю, а лише споглядати знаки навколо і вдивлятися з надією на свого Господа.
У крові мучеників Дух також взиває про Божий суд, про прихід Божого Царства, де не буде ані плачу, ані терпіння, ані смутку. Про цей заклик ще розповімо згодом, але вже зараз не будьмо байдужі на реальність, котра фізично далека від нас. Врожай, що проріс з крови мучеників, може виявитися нам духовно близьким. Вчімося також читати знаки часів, щоби Господь не заскочив нас, а коли прийде, аби застав нас на чуванні.
Будь-які утиски, які зазнаємо тут, на землі, є приводом, щоби взивати Духа, а також відкликатися до Нього і Його допомоги. Не кожен християнин зазнає мученицької смерти, але кожен з нас так наділений Богом, аби міг свідчити про свою віру. У кожному, хто прийняв дар Отця, взиває той самий Дух, немає таких, які отримали менше чи більше Духа. Усі отримали ту саму Особу Пресвятої Тройці. Якщо не відчуваєш тієї сили, то проблема полягає не в тому, що ти отримав, а як це прийняв. Може, ти визначив Богові шлях Його діяння, а Духові сказав, що Він має казати?