ДИТИНЧАТА
Людській дитині, на відміну від інших видів, потрібно багато років, аби досягнути психофізичної автономії. Зокрема, центральна нервова система особи досягає повної функціональности лише після двадцяти років. Окрім того, дитина має бути захищеною і керованою у своїх перших кроках. Та й після цього, але доки?
Спочатку її скеровують до вироблення індивідуальної ідентичности, згодом починається розвиток відчуття приналежности до власної родини, потім, завдяки спілкуванню з однолітками (від дитячих забав до шкільного життя), виховується суспільна ідентичність, і насамкінець зміцнюється ідентичність афективна й сексуальна, яка формується на основі перших переживань і невдач.
Функціонування інтелекту проходить через різні фази: від емоційно-інстинктивної до відносного контролю імпульсів та вирішальних моментів. На основі цих давніх психологічних знань встановлено нижню вікову межу для осіб, які хочуть одружитися (16 років – для чоловіків і 14 – для жінок).
Отже, батьки тривалий час залишаються поруч із дитинчам – «поза» та «всередині» нього, щоби спостерігати, оберігати, підказувати і керувати.
ЗАТЯЖНИЙ ПІДЛІТКОВИЙ ПЕРІОД
Із часом дитина стає підлітком. Ці роки життя є містком між періодом залежности та автономії, а з фізіологічного погляду це час перетворень та потенційних криз. У цьому аспекті сучасна епоха сильно відрізняється від минулого, адже теперішня молодь через тривале навчання, відсутність робочих місць або ж через затишне життя з батьками залишається всередині родини навіть після тридцяти років. Це так званий затяжний підлітковий період.
На перший погляд, порівняно з минулим, стало значно більше зовнішніх стимулів: школа, хобі, спорт, канікули поза родинним домом, навчання в університетах інших міст. Особливо доступними (настільки, що ними зловживають) тепер є нові засоби масової інформації. Вони стали незамінними постачальниками інформації, але без обмежень вони нагадують бурхливий потік, що вийшов із берегів та змиває усе довкола. Інтернет лише на перший погляд здається безпечним, а насправді він створює нові типи самотности й залежности. Символічною в цьому аспекті є популярність соціяльних мереж, які дають людям безліч нових «друзів», але при цьому стирають межі між справжньою та уявною соціялізацією індивіда. Так, веб-сторінка дійсно є навстіж відчиненими на всю планету дверима, але для сучасної молоді, яка втрачає впевненість у собі, Інтернет може стати віконцем із ґратами.
Отже, затяжне перебування в лоні родини має свою ціну. Адже батьки ставляться до своїх дітей однаково і в дитячому віці, і тоді, коли вони вже стали дорослими, гальмуючи їхній автономний розвиток. І це неминуче позначиться на якості подружніх взаємин.
ОДРУЖУЮТЬСЯ ДВІ РОДИНИ?
Молодята належали до двох окремих родин, кожна з яких має свої риси, спогади, міфи, стиль життя, культурний, генетичний та матеріяльний спадок. Навіть залишивши рідну домівку, подружжя продовжує бути її частиною, а нова сім’я несе в собі частинки попередніх. Таким чином «одружуються» дві родини.
Це поєднання, яке рідко буває врівноваженим, стає для молодої сім’ї потужним ресурсом досвіду, котрий, однак, часто є джерелом ускладнень і конфліктів. У деяких випадках протистояння родин веде практично до драматичного фіналу в стилі Ромео та Джульєтти!
«ПІДКАЗКИ» БАТЬКІВ
У театрі суфлер має надзвичайну роль. Одним жестом він продовжує діялоги, особливо тоді, коли на сцені хтось щось забуває. Він виступає гарантом спокою, навіть якщо актори ідеально знають слова своїх героїв.
У житті кожної родини деякі моменти і ролі вже прописані, інші ж переписуються чи імпровізуються день за днем, залежно від періоду чи подій. Ці ролі є індивідуальними, тож жоден суфлер не має права на них впливати. Натомість більшість батьків не готові залишити «сцену». Це призводить до того, що вони – у відкритій чи прихованій формі – скеровують життя дітей як до, так і після шлюбу.
Коли хтось із батьків наказує чи підказує малій дитині, як їй поводитися, то це є частиною виховного процесу. Та коли йдеться про дитину, якій уже за тридцять, то ситуація дещо інша. Не завжди легко відрізнити пораду від непрямого наказу, і навіть у разі відмови можна потрапити в пастку обумовлення.
«ТИ СПОКІЙНО МОЖЕШ ПОВОДИТИСЯ ТАК, ЯК Я ЦЬОГО БАЖАЮ»
Хто з вас не чув таких відомих батьківських фраз, як: «Можеш одружитися з ким хочеш, але спочатку подумай як слід». Або ж: «Будь обережним, обираючи друзів, адже світ не без поганих людей». Звичайно, ці слова спричинені добрими намірами та досвідом, але для молоді, особливо невпевненої в собі, вони перетворюються на наказ обирати згідно з бажаннями та настановами родини.
Це можуть бути очікування та переживання з приводу матеріяльного і духовного добробуту або ж пошуки багатства, привілеїв та суспільного визнання. Деколи ж усе зумовлене певними упередженнями щодо інших культур чи націй або ж людей із якимись фізичними вадами.
Не так уже й давно чимало шлюбів «укладали» батьки – або ж вони були частиною угоди, спрямованої на зміцнення родин. Але сім’я, створена за домовленістю родичів, схожа на будівлю, зведену на крихкому фундаменті.
Отримання батьківського благословення належить до давніх обрядів, водночас це нагадує образки святих, розвішані в кімнаті, де переховується злочинець, котрого розшукують. У багатьох випадках майбутнє спільне життя дітей батьки сприймають як власну «жертву» або ж як втрату певної вигоди.
З іншого боку, коли подружня пара формується всупереч волі батьків, вона ризикує опинитися без шлюбного посагу, будучи приреченою на значну витрату енергії та ресурсів, щоби стати на ноги самостійно.
І хоча в деяких родинах шлюб є ознакою остаточної зрілости дітей, до них продовжують ставитися як до інфантильних осіб. Ця невідповідність породжує сповільнену адаптацію, присутню і в самих батьках, адже саме вони не готові зробити цей життєвий крок, передбачений відходом дітей, який змушує їх переглянути справжню якість їхнього подружнього життя.
ЗАЛЕЖНІСТЬ
Коли якийсь спосіб поведінки повторюється кілька десятків разів, то вона відкладається у «програмі» психіки, що працює, як автопілот, і діти, котрі ще ростуть, особливо чуйні до цього. Коротше кажучи, певні повідомлення, незалежно від того, чи прийнято їх раціональною частиною психіки, прописуються в пам’яті. Чимало молодих осіб, що видаються революціонерами чи незалежними, насправді такими не є, і ця незрілість особливо проявляється в шлюбі.
Мільярди нейронів, з яких складається нервова система, зберігають більшість знань, отриманих у дитинстві (а саме – завдяки стосункам із батьком та матір’ю), і потрібен дуже тривалий час та ефективне «перепрограмування», аби нова інформація інтегрувалася зі старою. Саме тому офіційного благословення Церкви і влади недостатньо, щоби змінити сприйняття дійсности в щойно одружених молодих осіб.
У дітей зі слабким характером або ж у гіперзахищених батьками зростає ризик того, що перші кроки в подружньому житті будуть для них особливо болісними. Стати дорослим «усередині» – це складний перехід між двома формами буття, який стає ще боліснішим, якщо в дитини не було по-справжньому зрілих батьків.