Природа, ніколи не схильна до економії, застосовує ті ж самі нервові сенсори і шляхи, які передають сигнали про біль і одночасно несуть повідомлення про щось приємне. На клітинному рівні відчуття укусу комара (неприємне) і лоскоту (приємне) абсолютно ідентичні, з єдиною різницею, що для того, щоб відчути лоскіт, потрібно, щоб хтось полоскотав – пір’їною по шкірі або пальцем по чутливій ділянці тіла. При цьому задіяні ті ж самі нервові сенсори, які несуть однакові сигнали до мозку, але одну дію ми тлумачимо як приємну, а іншу, як щось неприємне.
Тіло не має окремих «приємних» сенсорів. Сенсори на ваших пальцях, які сигналізують мозку про гаряче або про надмірний електричних розряд, або про ступінь жорсткості поверхні, це ті ж самі сенсори, що передають вам приємні відчуття оксамиту чи атласу. Справді, навіть сенсори, які передають відчуття сексуального задоволення, є саме тими, що несуть повідомлення про небезпеку. Критичний аналіз ерогенних зон підтверджує наявність величезної кількості клітин, що реагують на дотик і тиск (що пояснює, чому ці зони такі чутливі до болю), але тут немає жодної клітини, присвяченої виключно відчуттю задоволення. Природа далеко не така марнотратна.
Деякі види болю – чухання гострим нігтем по ділянці укусу комара, аби припинити свербіж, скоріше приємні, аніж неприємні. Після цілісінького дня катання на лижах десь у горах мені хочеться прийняти якомога гарячішу ванну. Я очікую кілька хвилин, потім несміливо опускаю руку чи ногу у воду. Ой! Пекучий біль. Я висмикую руку чи ногу, потім пробую знову. Цього разу вже по гомілку, і біль вже значно менший. Поступово я занурюю все своє тіло у воду. Та ж сама вода, що секунду тому спричиняла мені такий біль, тепер здається просто райською. Моїм зболілим м’язам стає набагато краще, ніж було протягом дня. (Знеболювальні мазі діють за тим же принципом: вони злегка подразнюють шкіру, що іноді спричиняє «пекуче» відчуття. Кров приливає до тканин, приносячи полегшення перенапруженим м’язам).
Цей близький зв’язок між болем і задоволенням правдивий не тільки на клітинному рівні, але й у багатьох інших випадках, які стосуються загальної роботи організму. Часто найінтенсивніше задоволення приходить після тривалої боротьби.
Якось я побував у виснажливому поході з наметами в північних лісах Вісконсіна, влаштованому за програмою Аутвард Баунд (Зовнішня Межа). Ця програма пропонує миттєве зцілення для кожного, хто почувається ізольованим від світу природи, чи зцілення від болю. Прокидатись о 4 ранку, лазити по оголених скелястих стінах без рукавиць, бігти тривалий марафон після десяти днів у лісах, продиратися крізь хмари ґедзів і «мікроскопічних кусючих комах» – ось яка «насолода» чекає на зніженого міського мешканця. Ще ніколи в кінці дня я не почувався більш виснаженим, примушуючи свої до смерті втомлені кінцівки втиснутися в спальний мішок, все ще вологий від нічної роси. Але навіть тоді я так і не міг заснути, завдячуючи в основному нічним «невидимим кровопивцям» – меншим, аніж дірочка в сітці від комарів, і які кусалися болючіше, ніж бджола-вбивця.
Але зараз найбільше, що запам’яталось мені про той тиждень, – наскільки все це вплинуло на мої відчуття. Таке враження, що вони відродились. Коли я вдихав, я міг «смакувати» повітря – до того ж зовсім інакше, ніж я «смакую» повітря навколо мого будинку в Чикаго. Я помічав очима і сприймав на слух речі, на які я зазвичай не звертаю уваги.
Якось післяобідньої пори, після подорожі в куряві та спеці, навантажені наплічниками вагою тридцять п’ять кілограм, ми зупинилися на короткий перепочинок. Хтось з групи прослідкував за бджолою-медоносом, яка полетіла до невеличкої галявини з полуницею, що росла поблизу. Жодна гідна поваги продуктова крамниця не прийняла б на свої прилавки такі ягоди. Вони були дрібні, поморщені і усі вкриті пилом. А нам було байдуже; це була їжа, яка можливо містила трохи вологи. Я назбирав цілу пригоршню, відправив її до рота і відразу ж відчув неймовірний аромат солодкого, першосортного полуничного соку! Ці висохлі маленькі ягоди були найкращим, що я будь-коли їв! За решту часу, відведеного на відпочинок, я назбирав ще ягід і поклав їх у пластмасовий контейнер, щоб перекусити ними після обіду.
Спочатку я подумав, що ми наткнулися на новий вид, відкриття якого стало б революцією в індустрії вирощування фруктів. Але поступово я зрозумів, що той смак був пов’язаний з моїм фізичним станом, а не з полуницями. Процес володіння власним тілом і зв’язку з усіма моїми відчуттями відкрив для мене зовсім новий рівень задоволення. Я б ніколи не відчув неперевершеного смаку тих ягід, якби спочатку цілісінький день не потерпав від спеки і важкої праці пішої ходьби, а також від гострого відчуття голоду, яке підсилило мої відчуття.
Атлети дуже добре знають про це дивне товаришування. Поспостерігайте за олімпійським важкоатлетом. Він підходить до штанги з її випуклими ваговими дисками. Атлет робить глибокий вдих, сильно кривиться, напружує свої м’язи. Тягнучись за штангою, він робить кілька підготовчих ривків, аби розігрітися. Потім він присідає, вдихає, напружує все тіло одним сильним рефлекторним рухом і починає піднімати штангу. Який біль відображуються на обличчі штангіста! Кожна мільйонна секунди, потрібна йому, аби підняти вагу до плечей, а потім над головою, вимальовує риси справжньої агонії на його обличчі. Всі його м’язи волають про полегшення.
Якщо йому вдається підняти штангу, він страшним ривком кидає її на землю і підстрибує, сплескуючи в долоні над головою. Через ще якусь мільйонну секунди абсолютна агонія на його обличчі змінюється абсолютним екстазом. Одне не може існувати без іншого. Запитайте в штангіста, що він думав про свій біль – і він витріщиться на вас, не усвідомлюючи, про що ви кажете. Він вже забув про це, бо приємні відчуття поглинули біль.
Лінь Ютанг так описує стародавню китайську філософію в своїй книзі Моя країна і мій народ: «Відчувати спрагу і голод у спекотній і сухій землі, а потім відчути краплину дощу на моїй оголеній шкірі – ну хіба ж це не справжнє щастя! Відчувати, що сильно свербить в інтимному місці, а потім втекти в потаємне місце, аби почухатися, – хіба ж це не щастя!» В довгому переліку щасливих моментів Ютанга майже в кожному пункті біль поєднується з задоволенням.
Сповідь Августина містить дуже схожий уривок. «То що ж це, – починає він, – відбувається в душі, коли отримуєш більше задоволення, як знаходиш чи набуваєш те, що вона – душа – любить, а не коли цим володієш постійно?» Августин продовжує, згадуючи славетного генерала, який відчував себе щасливішим тоді, коли небезпека була найбільшою, мореплавця, що радіє спокійному морю після жахливого шторму, і хворого чоловіка, який після одужання ходить з такою радістю, якої ніколи не відчував до хвороби.
«Великій радості скрізь передують великі страждання», – підсумовує Августин[1]. Так як і інші церковні мислителі, він розумів, що пригнічення одних відчуттів, як, наприклад, під час посту, посилює інші відчуття. Духовний досвід найкраще живиться в пустелі.
«Коли я стану досить старим, сподіваюсь, мені не доведеться провести решту моїх днів у стерильних простирадлах, причепленим до респіратора в середовищі, очищеному від мікробів і захищеному від небезпек зовнішнього світу. Сподіваюсь, що закінчуватиму свої дні на тенісному корті, перенапружуючи своє семидесятирічне серце пасом через голову. Або можливо на останній пішій прогулянці, пихкаючи вздовж по стежці до нижньої частини водоспаду Йосеміті, аби ще раз відчути його бризки на зморщених щоках. Сподіваюсь, що я не ізолюватиму себе від болю настільки, аби вже зовсім не відчувати насолоди».
[1] Августин. Зізнання Св. Августина// В перекладі Джона К. Ріана. – Гарден Сіті, Нью-Йорк: Імідж Букс, 1960. – С. 186.