В давні часи певна частина церкви відхилилась у поглядах на страждання в зовсім протилежному напрямку, допускаючись другої величезної помилки. Вони навчають, що Бог ніколи не посилатиме страждання. Така «теологія здоров’я і благополуччя» могла виникнути тільки в часи достатку, у суспільстві добре забезпеченому знеболювальними засобами.
Скажімо, Християни в Ірані чи Камбоджі навряд чи могли б вигадати таке веселе вчення. Один Християнин з східноєвропейської країни зауважив: «Ви, Християни Заходу часто виглядаєте так, ніби матеріальне благополуччя є єдиною ознакою Боже благословіння. А з іншого боку, ви часто сприймаєте бідність, незручності і страждання як Божого несхвалення. Ми на Сході в певній мірі розуміємо страждання з протилежної точки зору. Ми віримо, що страждання можуть бути знаком Божої прихильності і віри в Християн, яким дозволено потерпати від випробувань»[1].
Сьогодні ми бережемо найяскравіші знаки нагороди для тих, хто був зцілений дивовижним чином, пишучи про них у журналах і розповідаючи в телевізійних новинах, підтримуючи нічим не підтримані обіцянки, що зцілення доступне для всіх, якщо тільки вони заявлять про своє право на це.
Я в жодному випадку не хочу зневажити чудо фізичного зцілення. Але цілком очевидно, що такі дивовижні зцілення не пропонують вирішення проблеми страждання, бо кінцевий рівень моральності і для Християн, і для не-Християн один і той ж – 100 відсотків. У всіх у нас очі потребують корекційних лінз, кістки ламаються, а м’які тканини потерпають від пошкоджень в автокатастрофах чи при вибухах бомб терористів. Християни теж хворіють на рак; вони повною мірою поділяють сумну участь цього світу.
Сучасний наголос на дивовижних зціленнях має сильний побічний ефект, змушуючи тих, хто не зцілився, почуватися так, ніби Бог їх оминув. Нещодавно я бачив телевізійну програму, на яку телефонували люди і розповідали про зцілення. Найбільше люди аплодували, коли один з тих, хто додзвонився, розповів, що він отримав повне зцілення ноги, тоді як через тиждень у нього була запланована ампутації. Аудиторія шаленіла, а ведучий не вгавав: «Це найбільше чудо зцілення за увесь сьогоднішній вечір!» А мені було так цікаво, скільки людей з запланованими ампутаціями дивилися це шоу і безнадійно дивувалися, де ж вони впали у вірі.
На відміну від багатьох телеєвангелістів, апостол Павло чекав від Християнського життя не здоров’я і багатства, а великих страждань. Він казав Тимофію: «Усі, хто хоче жити побожно в Христі Ісусі, будуть переслідувані» (2 Тимофія 3:12). Хвора людина далеко не бездуховна. А Християнська віра не дає нам магічного антимікробного, герметичного скафандру, що захищав би нас від небезпек світу. Це ізолювало б нас від повної ідентифікації зі світом – розкоші, якої Бог позбавив навіть Свого Сина.
Триматися за стимул, що ставши Християнином ви гарантуєте собі здоров’я і добробут, – саме цей аргумент наводив у книзі Йова сатана, але його було рішуче відкинуто.
Щоб відновити баланс у цьому питанні, було б дуже добре, якби ми ще раз засвоїли урок віри, який дає нам Біблія в найкращому з розділів на цю тему, в Євреїв 11. Автор наводить перелік мужів віри з різних епох. Більшість святих, перерахованих у першій половині розділу, отримали дивовижне визволення: Ісак, Йосип, Мойсей, Рахав, Гедеон, Давид. Але в останній частині згадуються інші, які піддавалися тортурам і ланцюгам, яких побивали камінням і розривали навпіл.
Євреїв 11 подає яскраві деталі про другу групу людей: вони тинялися в ягнячих і козлячих шкурах, відчували нужду, блукали в пустелях і горах, і жили в печерах і проваллях у землі. Цей розділ пропонує прямий підсумок: «І всі вони, одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли». Однак тут сказано ще й про особисте Боже схвалення цих бідарів на землі, які покладали свою надію на кращу, небесну країну: «Тому й Бог не соромиться їх, щоб звати Себе їхнім Богом, бо Він приготував їм місто».
Нещодавно я думав над цим переліком «Божих улюбленців», читаючи книгу Не бійся зла, останню книгу Девіда Ватсона, добре відомого англійського проповідника і письменника. Потерпаючи на злеті своєї кар’єри від раку товстого кишечнику, Ватсон об’єднав навколо себе своїх друзів-Християн і почав відчайдушну подорож віри. Він був видатною особою в харизматичному русі і разом зі своїми друзями був переконаний, що Бог позбавить його раку через дивовижне зцілення.
Але з плином часу, коли Ватсон ставав ще більш хворим і кволим, він досягнув іншого рівня віри, віри, яку культивували святі, згадані в останній частині Євреїв 11. Йому потрібна була віра, яка підтримувала Йова в його найтемніші дні, і ця книга розповідає про те, як він отримав таку віру.
Девід Ватсон написав останні слова своєї книги в січні, а помер у лютому. Багато людей прийняли цю книгу з відчуттям розчарування; вони більше сподівалися на результат надприродного зцілення. Але Дж. І. Паккер, який після смерті Ватсона написав вступне слово до його книги, побачив у ній відродження давньої традиції Християнських книг про «мистецтво помирання». Ще донедавна хороша смерть сприймалась як вінець досягнень богобійної людини, апогей її гарного життя.
Паккер пише такі слова: «Той факт, що Девід, аж до останньої сторінки своєї книги, сподівався на надзвичайне зцілення, яке так ніколи й не настало, не важливий. У провидінні Бога, Який не завжди показує Своїм слугам справжню мету книг, до написання яких Він їх надихає, тема Не бійся зла є справжнім підкоренням смерті – не через те, що від неї відвертаються, чи отримують захист від неї, а через те, що її приймають прямо у вічі і простують до неї, знаючи що для віруючого це передпокій слави».
Теологія Девіда привела його до того, що він вірив, вірив аж до кінця в те, що Бог хоче зцілити його тіло. Моя ж віра спонукає мене сказати, що очевидно Бог хотів, щоб Девід потрапив додому, де б Він зцілив усю його особистість, забравши його в славу в такий спосіб, в який одного дня Він зцілить усіх нас. Я б сказав, що здоров’я і життя в повному і остаточному розумінні цих слів – це не те, чого ми позбуваємося зі смертю, а те. що з нею набуваємо[2].
[1] Аніта і Петро Дейнека Молодший. Спасіння через стражданнях: Церква в Радянському Союзі» // Християнство Сьогодні. 1982. Липень. № 16. С. 20.
[2] Девід Ватсон. Не бійся зла. Уітон, Іллінойс: Гарольд Шо Паблішерс, 1984. С. 7.