Біль, який не забувається, крапля за краплею крапає в серце, аж поки в нашому відчаї через неймовірну милість Божу не прийде мудрість. Есхіл
Поняття продуктивної цінності страждань і вирішальної ролі реакції людини може звучати нормально в теорії, але мало кого цікавлять теоретичні страждання. Важливе питання полягає ось у чому: Чи діють ці принципи в реальних життєвих ситуаціях?
Аби дізнатися більше, я відвідав двох Християн, які вели щоденну боротьбу з болем, фізичним і психологічним, і який часто виходив з-під контролю. Обоє постраждали в молодому віці; відтоді на їхніх особистостях в різний спосіб позначилось те нещастя, якого вони зазнали. Але ці двоє, Браєн Стернберг і Джоні Еріксон Тада, виявили разюче контрастну людську реакцію. Їхній досвід страждання настільки масштабний, що обоє заслуговують на окремий розділ.
2 липня 1963 року Браєн Стернберг впав з висоти десяти футів і ця одна єдина секунда падіння повністю змінила його життя, так само, як життя його родини. У старших класах Браєн посвятив себе рідкісному виду спорту – стрибкам із жердиною. Йому подобалося відчуття створення певного граційного руху, якому передує багато різних елементів – божевільний біг по доріжці, вібрація жердини, встромленої як опора для стрибка, пружний стрибок, як у пуми, перші фути відривання від землі, легкий стан невагомості на вершку встромленої жердини, швидке, трішки лячне падіння, схоже на пірнання в повітряну масу.
Для Браєна було недостатньо відзначитися в техніці стрибка. Знаючи, які переваги могло дати його тілу відточення деяких прийомів, він займався ще й гімнастикою. Жоден спорт не претендує на високе звання мистецтва так, як гімнастика, цей танець сили. Майже кожен день після навчання в школі Браєн ходив у спортзал тренувати свій підхід у стрибках, відриванні від поверхні і приземленні на батуті. Він навчився обертатися, вигинатися і робити сальто високо в повітрі, радіючи абсолютному задоволенню від майстерності свого тіла. Стрибки вимагали суворого контролю і дисципліни; гімнастика давала йому свободу.
На першому курсі у Вашингтонському Університеті Браєн встановив національний рекорд по стрибках у висоту серед першокурсників – 15 футів і 8 дюймів. Наступного року спортивні видання визнали його світовим чемпіоном зі стрибків із жердиною. Це був 1963 рік. Президентом був Джон Кеннеді, а перемога над радянськими спортсменами стала національною розвагою. Все виглядало так, ніби Сполучені Штати в особі Браєна Стернберга мали переможця, і вся увага світу зосередилася на цьому дев’ятнадцятирічному юнакові.
У 1963 році ім’я Браєна мало не щотижня з’являлось на шпальтах спортивних газет. Непереможний у змаганнях у відкритому приміщенні, він встановив американський рекорд у змаганнях в приміщенні. Потім він встановив перший світовий рекорд зі стрибків – 16 футів і 5 дюймів. Дуже скоро Браєн добився нового рекорду, досягши висоти в 16 футів 7 дюймів і згодом 16 футів 8 дюймів, забравши обидва титули: NCAA та AAU (Національної Університетської Атлетичної Асоціації та Аматорського Атлетичного Союзу). Інші елітні стрибуни досягали своїх вершин, а Браєн продовжував рухатися вгору.
Це були щасливі дні для Стернбергів. Вони добре знали, що слава швидкоплинна, а зірки спорту згасають особливо швидко. Але для всієї сім’ї було величезним задоволенням сідати в авто та їхати дивитися, як Браєн без сторонньої допомоги збирає цілі стадіони глядачів і зриває на ноги скажені натовпи вболівальників.
Все змінилося 2 липня 1963 року, через три тижні після останнього світового рекорду Браєна. Тепер, кілька десятиліть потому, Браєн Стернберг і далі продовжує боротьбу, але в більш самотньому і безнадійному змаганні. Тут вже немає стрибків.