Щоб зустрітися з Браєном, я був змушений полетіти в Сіетл, залишити повідомлення і дочекатися, поки він почуватиметься досить добре, аби прийняти відвідувача. Біль, як він каже, «коливається від напрочуд сильного аж до просто нестерпного».
Що могло загартувати віру, що вижила за роки страждань і молитов без відповіді? З часом ті, хто спочатку прагнув фізичного зцілення для Браєна, змінили свої молитви. Але не Стернберги. Вони що, супер-люди чи лише надто вперті? Саме це мене цікавило, коли я вперше їхав до їхнього будинку в Сіетлі. Інші мене застерігали «Дивно – але вони таки не змирилися зі станом Браєна».
Будинок Стернбергів розташований на височині, що над Університетом Сіетл Пасіфік. Його вікна виходять на стрімку вулицю, по якій безпомічно з’їжджають авто під час сильної зливи чи заметілі. Вулиця була суха, і мені було нескладно дістатися до потрібного місця. Пані Хелен Стернберг, елегантна, білява мати Браєна, зустріла мене біля дверей. На даху одного з Браєнових друзів розташували радіоантену, яка поверталась на всі боки. Потрапивши в середину будинку, через панорамні вікна можна було побачити ефектні краєвиди Сіетла. Протягом двадцяти хвилин я розглядав як рухався транспорт по вулиці і по воді, поки санітар готував Браєна.
Що в першу чергу вражає відвідувача, то це те, наскільки Браєн залежний від інших людей. Якщо його залишити самого на сорок вісім годин, він помре. Санітари і доглядальники із вищої школи і університету Сіетл Пасіфік мили його, давали йому ліки, годували, тримали для нього склянку води. Браєн завжди був проти цієї залежності, але хіба в нього був інший вибір? Його тіло лежало саме в тій позі, в якій його поклав останній доглядач.
Голова Браєна зберегла нормальний розмір, але решта його тіла зменшилась у зв’язку з атрофією м’язів. Він навчився контролювати свої плечові мускули, так, що міг робити кілька рухів цілою рукою. Він міг дотягтися до вмикача, повернути ручку дверей (хоча й з великими труднощами), і навіть друкувати, використовуючи спеціальний пристрій, який обмежував усі рухи, крім його одного пальця.
Кімната Браєна, не більша, ніж звичайна спальня, стала огорожею всього його життя. У нього не було велосипеда з десятьма швидкостями, не було лиж чи ковзанів у гаражі. Очима він вказував мені на різні предмети навколо нього. Ліжко вкривала спортивна ковдра Адідас, сувенір про Олімпійські ігри 1964 року в Токіо, на які Браєн так і не потрапив. На одній зі стін висить лист від Джона Ф. Кеннеді, датований 15 серпня 1963 року. «Хочу, щоб ти знав, що ми часто про тебе думали в ці останні тижні і сподіваємось на поступове покращення попереду». Лист зачитали на благодійному футбольному матчі серед професіоналів, і Браєн плакав, почувши ці слова.
Однак найбільший ентузіазм він виявив тоді, коли показував складний набір поганенького радіоустаткування, скупченого біля його ліжка. У нього розвинувся нестримний інтерес до аматорського радіо, що було одним із способів підтримування зв’язку з оточуючим світом.
Браєн повільно і уважно говорив на різні теми. Йому подобалося говорити про електроніку. Ще він любить розповідати про свою роль місцевого представника Спілки Атлетів Християн. З інвалідного візка він часто звертався до атлетів у спортзалах, класах і роздягальнях.
Було нелегко піти з кімнати Браєна. Хоча багато що з того, що говорив Браєн, зачаровувало мене, йому бракувало певного відчуття рівноваги і розуміння ситуації, які керують у спілкуванні між людьми. Через кілька годин, коли я попрямував до дверей, він почав говорити голосніше і настирливіше. Він попросив мене зробити йому декілька послуг. Ще довго після того, як я сказав, що мушу йти, він продовжував знаходити нові теми для розмови.
Коли ж я нарешті вирвався, доглядач пояснив, що Браєн часто поводить себе таким чином з відвідувачами. Можливо, це пов’язано з його паралічем, припустив він. Не в змозі контролювати своє власне тіло, Браєн підсвідомо шукав способу контролювати інших.