Джоні Еріксон Тада і Браєн Стернберг репрезентують тих безталанних людей, проти яких біль ніби зчинив заколот. Паралізовані, жертви ракових пухлин, батьки дітей з вродженими вадами – всі ці люди, стикнувшись із незвичними стражданнями, мають повне право відчувати огиду до таких концепцій як «дар болю». Для них ця фраза може звучати порожньою і навіть дещо садистською; біль втратив свою природну функцію і став справжнім Франкенштейном, справжнім жахіттям.
Одна через свої страждання стала відомою, інший втратив свою славу через них. Через багато десятиліть обоє лишаються недієздатними фізично. Хоча по-своєму і Браєн, і Джоні знайшли в собі сили триматися, і навіть рости, а їхня довіра Богові стала невід’ємною частиною процесу зцілення зраненого духа.
Браєн відверто сприймає питання причини. Чи була на це Божа воля? Він і його батьки переконані, що його стан такий же неприємний для Бога, як і для них. Його висновки суперечать деяким ідеям цієї книги, бо він не допускає такої думки, як трансформаційна цінність страждання. Хоча він і визнає, що Бог завбачливо використав його біль, аби призвести до чогось хорошого, він все-таки відкидає думку про те, що Бог міг допустити, щоб такий його стан тривав до кінця життя. Він азартно грав своєю вірою, і мало не своєю теологією, у надії на зцілення.
Хоча навіть така позиція, яка друзям Стернбергів здається щораз більш недієвою, свідчить про навернення до Бога. Браєн тримається переконань і віри в люблячого, достойного Бога, незважаючи на той рівень тортур, які мало хто з людей терпів. На небі Браєн обов’язково ходитиме впевненими кроками Йова, Авакума чи Єремії, які побачили життя в його найгіршому стані і все одно продовжували вірити.
Біль Джоні Еріксон Тада, за винятком окремих коротких моментів, був більше психологічним, болем втрати. Хоча її життя характеризується домінуючою, благодатною ноткою тріумфу і радості. Так, вона змагалась з Богом, але не відвернулась від Нього. Вона винесла з цієї боротьби таку духовну глибину і зрілість, яка принесла натхнення ще мільйонам інших людей. Я не маю на увазі, що кожна людина, яка зазнала болю, може повторити успіх Джоні. Вони цього не зможуть; бо Джоні має унікальні і численні таланти та здібності. Але той спосіб, в який вона їх використовує, приніс їй ще дещо: вона має «достойні» страждання.
Спочатку Джоні отримувала цілі ріки листів, в яких люди спонукали її молитися про зцілення або картали її за брак віри. Але ж вона молилась про зцілення. Влітку 1972 після особистої молитовної церемонії зцілення, на якій були присутні близько п’ятнадцяти чоловік, вона була переконана, що в наступні кілька тижнів її спинний мозок дивовижним чином відновиться. Вона навіть дзвонила друзям і попереджала їх: «Чекайте, що дуже скоро я стоятиму у вас на порозі; я обов’язково буду зцілена».
Але цього не сталося. У своїй книзі Джоні пояснює, як була змушена прийти до непростого висновку, що вона таки не отримає фізичного зцілення. Тепер Джоні називає той трагічний випадок «чудовим втручанням», і заявляє, що це було найкраще, що могло з нею статися. Бог використав це, аби привернути її увагу і скерувати її думки до Нього. Без того випадку, як вона каже, вона напевно прожила б типове життя людини середнього класу: безцільне, комфортне, і на цей час можливо з двома розлученнями на рахунку.
Травма все це змінила. З часом Божа милість у житті Джоні стала настільки очевидною, що тепер вона перетворилась на символ, досить сильний, аби змусити замовкнути порожні суперечки про віру. Чи не свідчить відсутність зцілення про брак віри? А як же тоді Джоні Еріксон Тада? Більше того, Джоні стала вражаючим прикладом демонстрації трансформуючої чи «спасаючої» сили страждань. Маючи шалений успіх як письменниця, актриса, співачка і художниця, вона вирішила присвятити себе сфері, в якій зналась найбільше: своїй неспроможності. Сьогодні Джоні керує служінням, яке носить назву «Джоні і друзі», і яке спонсорує конференції та семінари, а також надає кошти відповідним проектам допомоги інвалідам.
Мрія Джоні – пробудити церкву до потреб таких неспроможних людей і оснастити Християн до здійснення цілющої ролі у всьому суспільстві. Зараз натовпи слухачів стали значно меншими. Мало кому цікаво послухати семінари про допомогу інвалідам, а не особисті свідчення Джоні. Але крок за кроком, Джоні несе надію тим, хто втратив дієздатність, і прозріння тим, хто ні.
Слава Богу, мало хто з нас буде змушений зносити такі випробування, які витримали Джоні і Браєн. Але кожен у свій спосіб, вони обоє на власному досвіді прожили істину, викладену в Івана 9:3: «Не згрішив ані він, ні батьки його, а щоб діла Божі з’явились на ньому». Наслідуючи приклад сліпонародженого Ісусових часів, двоє сучасних паралізованих людей, один з Сіетла, інша з Балтімора, дуже яскраво виявили діла Божі.