Невдовзі після прочитання книг Елі Візеля і Коррі Тен Бум, я відвідав сайт одного з нацистських концентраційних таборів На землях табору Дахау, поблизу Мюнхена, я зустрівся з чоловіком, який пережив голокост і який взяв на себе пожиттєве завдання повідомляти світові про те, що Божа любов глибша, аніж трясовина людської гріховності. Він допоміг мені зрозуміти, яким чином обнадійливі погляди на життя Коррі Тен Бум стали можливими в такому місці.
Цей чоловік, Крістіан Реджер, чотири роки провів у Дахау як в’язень. За який злочин? Він належав до конфесійної церкви, відгалуження Німецької державної церкви, яка під керівництвом Мартіна Німолля і Дітріха Богхоффера виявила спротив Гітлеру. Реджера, якого здав владі органіст з його церкви, арештували і відправили за сотні миль від його міста в Дахау.
Після визволення Реджер і інші члени міжнародного Комітету Дахау важко працювали над тим, аби відновити місцевий концтабір, як вічний пам’ятник і урок для всього людства. «Ніколи знову» – таке їхнє гасло. Однак цей табір знайти дуже важко, оскільки місцеві жителі не дуже хочуть, що цілком зрозуміло, привертати до нього увагу.
Той день, коли я відвідав Дахау, був сірим, прохолодним і хмарним. Низько, майже над землею, висів вранішній туман, і коли я йшов, у мене на обличчі і руках осідали краплі вологи. Тридцять бараків, які колись стояли на цьому місці, і бетонні фундаментні блоки в один фут (30 см) висотою позначали розташування концтабору. Один барак був відреставрований, і на плакаті, розміщеному на ньому, вказувалося, що інколи в барак, розрахований на натовп у 208 чоловік, заштовхували 1600 ув’язнених. Кремаційні печі були справжніми, так і залившись стояти після звільнення радянськими військами.
Туман, наростаюча сірість і незакінчені примарні будівлі додавали пейзажу моторошності і похмурості Вздовж фундаменту бараків танцювала якась дитина. А біля колючої дротяної огорожі цвіли лілії.
Я знайшов Крістіана Реджера в протестантській каплиці, яка розташувалась поруч з католицьким монастирем і єврейським пам’ятником. Він досліджував місцевість, шукаючи туристів, з якими можна поспілкуватися німецькою, англійською чи французькою мовами. Реджер відповідав на їхні запитання і без проблем згадував про ті минулі дні, коли був в’язнем цього табору.
Під час останньої зими забракло вугілля для підтримання вогню і печі врешті-решт зачинили. В’язням більше не потрібно було терпіти постійний страх перед спаленням когось із товаришів. Багато хто однак помирав під час катувань, і їхні голі тіла залишали на снігу, як поліна, відмітивши синім маркером порядковий номер кожного тіла. Реджер розповість вам ці жахливі історії, якщо попросите. Але він ніколи на цьому не зупиняється. Він продовжує далі, ділячись своєю вірою, і розповідаючи про те, як навіть у Дахау його відвідував люблячий Бог.
«Ніцше сказав, що людина здатна витримати тортури, якщо знає відповідь на свої життєві «Чому?», – сказав мені Реджер. – Але тут у Дахау я дізнався дещо набагато більше. Я навчився пізнавати свого життєво важливого Когось. Його було достатньо, аби я міг вижити тоді, і достатньо для того, щоб підтримувати мене зараз».
Але не завжди було так. Після свого першого місяця в Дахау Реджер, так само як Елі Візель, втратив усіляку надію на люблячого Бога. З точки зору нацистського полоненого, докази щодо існування Бога були далеко не на Його користь. Тоді, у липні 1941, трапилась подія, яка кинула виклик його сумнівам.
Кожному в’язню дозволявся тільки один лист у місяць, і рівно через місяць від дати свого ув’язнення, Крістіан Реджер отримав першу звісточку від дружини. З фрагментів того листа, який дбайливо був розірваний на дрібні частинки табірним наглядачем, він зрозумів, що вона писала про сім’ю і запевняла його у своїй любові. Наприкінці листа його дружина друкованим шрифтом написала біблійне посилання: Дії 4:26-29.
Реджер, який контрабандою проніс з собою Біблію, знайшов ці вірші, які були частиною промови Петра і Івана, які щойно звільнилися з в’язниці. «Повстають царі земні, і збираються старші докупи на Господа та на Христа Його. Бо справді зібралися в місці оцім проти Отрока Святого Твого Ісуса, що Його намастив Ти, Ірод та Понтій Пилат із поганами та з народом Ізраїлевим, учинити оте, що рука Твоя й воля Твоя наперед встановили були, щоб збулося. І тепер споглянь, Господи, на їхні погрози, і дай Своїм рабам із повною сміливістю слово Твоє повідати».
В той день після обідньої пори Реджеру довелось пройти через допит, найжахливішу річ у таборі. Йому називали імена інших Християн, що належали до конфесійної церкви там, на волі. Якби він здався, цих Християн схопили б і напевно вбили. Але якщо він відмовлявся співпрацювати, це гарантувало йому побиття кийками чи тортури електричним струмом. Він з першоджерела знав про те, як «збираються старші докупи на Господа», але окрім цього факту, ці вірші значили для нього небагато. Як міг Бог допомогти йому в такі моменти?
Реджера відіслали в місце для очікування, поруч з кімнатою допитів. Він весь тремтів. Двері відчинились і з них вийшов колега служитель, якого Реджер ніколи раніше не бачив. Не дивлячись на Реджера і навіть не змінюючи виразу обличчя, він підійшов просто до нього, поклав щось у кишеню куртки Реджера і пішов геть. Через кілька секунд з’явилися охоронці-есесівці і заштовхали Реджера в кімнату для допитів. Допит пройшов терпимо; було на диво просто і не застосовувалось ніякої грубої сили.
Реджер повернувся назад у барак, весь спітнілий, не дивлячись на холод. Він глибоко дихав кілька хвилин, намагаючись заспокоїтися, потім заліз на свої нари, застелені соломою. Раптом він пригадав свою дивну зустріч з тим іншим служителем. Простягнув руку в кишеню і дістав коробку з під сірників. Нічого собі, – подумав він, – який щедрий жест. У бараках сірники вважаються безцінним товаром. Але в коробці він не знайшов сірників, а тільки складений в кілька разів шматок паперу. Реджер розгорнув його і серце в грудях знову швидко закалатало. На папірці старанним друкованим шрифтом було написане те ж саме місце з Писання: Дії 4:26-29.
Для Реджера це було чудом, вісткою просто від Бога. Той служитель аж ніяк не міг бачити листа від дружини Реджера – чоловік був зовсім незнайомим. Невже Бог влаштував цю подію, як демонстрацію того, що Він й досі живий, досі здатний зміцняти і досі вартий довіри?
Крістіан Реджер у той самий момент пережив переродження. Це було маленьке чудо, якщо говорити про чуда, але достатнє для того, щоб зміцнити його віру на тій основі, яку неможливо похитнути, навіть тими звірствами, яким він став свідком у наступні роки свого перебування в Дахау.
«Бог не врятував мене, не зробив мої страждання легшими. Він просто запевнив мене, що Він живий, і знає, що я тут. Ми, Християни стали ближчими. Ми сформували тут церкву, серед інших звинувачених пасторів і священиків – створили вимушений Християнський рух, як ми його називали. Ми віднайшли свою ідентичність як одне тіло, як частину тіла Христового.
«Я можу говорити тільки за себе. Інші відверталися від Бога через Дахау. Але хто я такий, щоб судити їх? Я знаю тільки те, що мене прийняв Бог. Мені Його достатньо, навіть у Дахау».
Допоки він має здоров’я і сили, Крістіан Реджер буде твердо ступати по землі Дахау, з теплотою в голосі та сильним акцентом розмовляючи з туристами.
Він розкаже їм, де був Бог протягом тих довгих ночей у Дахау.