Дещо раніше в цьому розділі я цитував лист від пастора, чия депресія привела до втрати значення. Він не міг знайти сенсу в своїх стражданнях, а Християнська община не спромоглась допомогти йому в цьому процесі. Очевидно цей пастор мусив звернутися до психіатричної медичної установи для лікування. Його родина залишалась з ним, і з їхньою підтримкою і професійною допомогою він зрештою викарабкався, повернувши колишнє здоров’я.
Кількома роками пізніше той самий пастор, з відновленим психічним здоров’ям, стикнувся з іншою кризовою ситуацією. Помер його онук, якому був всього один тиждень, принісши в їхню родину горе та скорботу. Тепер від пастора очікувалось, що заради дітей він буде сильним, а він не знав, чи зможе. У неділю, після похорону, проповідуючи в своїй новій церкві, він з-за кафедри почав читати Псалом 144. Він намагався зосередитися на словах, що були перед його очима, але сконцентруватися не вдавалося. Язик занімів, підборіддя тремтіло, сльозові залози дали собі волю. Він не зміг примусити себе продовжити читати безтурботні слова про Божу доброту і справедливість.
Пастор відклав убік свої нотатки для проповіді і захриплим голосом розповів мовчазній аудиторії про смерть свого онука. Коли він говорив, його мозок повертався до тих часів, коли він був у тій колишній церкві, повертався до відчуття безпомічності і невдачі. Він боявся.
Але цього разу все було інакше. «Коли люди виходили з церкви, – пригадує він, – вони сказали дві важливі і дуже корисні речі:
- «Дякую, що поділились з нами своїм болем».
- «Я розділяю скорботу разом з вами».
Ці прості речення стали найбільшою допомогою з усього сказаного. Я не почувався самотнім. Все було зовсім не так, як під час моєї попередньої депресії, я не був покинутий Богом і Його людьми. Вони перейняли мій біль».
Не вдаючись до багатомовності і до якоїсь надзвичайної мудрості, ця друга община передала своєму пастору поняття спільного значення. Те, що його біль був важливим для них, вони продемонстрували через прийняття його на себе.
Пошук значення в стражданнях завжди буде самотнім пошуком. Ніхто, окрім мене, не може розпізнати значення моїх страждань. Але через прийняття моєї скорботи і стоячи поруч страждаючої людини, ми справді можемо допомогти пошукати іншого значення.
Вміння допомогти іншій людині знайти значення включає в себе розпізнання різноманітних етапів у процесі зцілення. Шерон Фішер змальовує свій власний процес боротьби з раком яєчників:
«Мені був потрібен час, щоб переварити те, що відбувалось у моєму житті, і щоб прийняти зміни, що вимушено втрутилися в моє повсякденне життя, у мою емоційну стабільність і мої плани на майбутнє. Можливо найкращий спосіб дати страждаючим людям час – це бути терплячими з ними – дати їм можливість вагатися, поплакати, піддати сумнівам і попрацювати над своїми досить сильними, а часто екстремальними, емоціями.
Я зрозуміла, що не все в моєму досвіді можна було проковтнути за один раз, а тому мені було потрібно почуватися вільною і не поспішати, маючи потрібний мені час, щоб опанувати почуття. Елізабет Кюблер-Росс вирізнила п’ять етапів, через які зазвичай проходять люди в моменти скорботи, стикаючись чи то з власною смертю чи зі смертю дорогих їм людей. Ці етапи – відмова, гнів, домовленість, депресія і прийняття – люди не завжди проходять ці етапи саме в такій послідовності, і не всі проходять кожен з цих етапів. Але вони збільшують проміжок часу, який може піти на засвоєння такого травматичного досвіду…
По природі я не належу до тих, хто легко ділиться своїми почуттями. Тому мені не завжди було легко пояснити, навіть найближчим мені людям, складність моїх почуттів і глибину моєї реакції на отриманий досвід. І мені були потрібні терплячі слухачі – люди, готові пожертвувати годиною чи двома, коли я була готова говорити, і просто вислухати мене. На щастя, у мене були вірні друзі, сусід, здібний консультант, і члени родини, які були поруч. Я не знаю, щоб я робила без цих людей, готових вислухати»[1].
Фішер продовжує і каже, що найменшу допомогу вона отримала від людей, які приходили запропонувати їй відповіді. Одна жінка поділилась думкою, що саме дієта – а Шерон обожнювала гамбургери і морозиво з шоколадними крихтами – була причиною хвороби Шерон. Інші спонукали її менше надіятися на медичне лікування, а більше на молитву про зцілення.
Я не перебільшу, якщо скажу, що такі шаблонні відповіді можуть бути досить деструктивними. «Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з отими, хто плаче», – радить апостол Павло (Римлян 12:15).
Мудрі слова, і особливо доречні в час кризи. Книга Приповістей значно гостріше говорить про невідповідну реакцію: «Що здіймати одежу холодного дня, що лити оцет на соду, це співати пісні серцю засмученому» (25:20).
Саме в той час, коли я працював над цією книгою, мені зателефонував з іншого міста один мій друг, в якого виявили СНІД. Потопаючи в почутті вини через минулі сексуальні гріхи, він відчував докори сумління, ненавидів самого себе, почувався нікчемним і відкинутим Богом. Він зовсім втратив волю до життя. І відчайдушно потребував допомоги.
Дехто вбачає в СНІДі безпосереднє Боже покарання, конкретне, адресне послання осуду. А я – ні. Я скоріше бачу в ньому частину загального послання, принцип здоров’я: Так само як при зловживанні алкоголем і тютюном тіло піддається певному ризику, те ж саме відбувається у випадку сексуальної розбещеності. Але навіть якщо я помиляюсь і хвороба настала в результаті прямого покарання, якими є мої обов’язки як його друга і Християнина?
Моїм обов’язком є виявляти милість, показати йому, як лагідно Ісус ставиться до людей і з сексуальними гріхами, переконати його в Божій любові і прощенні. Коротше кажучи, моя роль – змістити фокус його погляду у зворотному напрямку і скерувати вперед. Навіть його почуття вини вже є сигналом. Він може увесь день вилежуватися в лікарняному ліжку і принижуватися у своїх гріхах. Або він може принести свою вину до Бога, Який обіцяв закинути визнані гріхи за спину так далеко, «як захід і схід».
Спільне значення вини зводиться не до осудження, а до прощення. Спільне значення страждань – це відновлення, і союз із страждаючим.
[1] Шерон Фішер. Що робити, коли ти не знаєш що робити // Уолдвайд Челендж. 1983. Червень. С. 20