ЩО ОЗНАЧАЄ ЗАВЕРШИТИ ЖАЛОБУ?
Пережити жалобу – означає прийняти втрату близької людини. Тобто, прийняти той факт, що її більше немає в цьому житті, я ніколи не піду з нею на каву, не порозмовляю з нею, не обійму, не дізнаюся, що вона думає, не побачу як вона живе. Жити далі не означає жити без спогадів, без туги, без жалю – а те, що цей жаль і пустка не порушують наше звичне життя, не заміняють його, не стоять на першому плані. Ми пам’ятаємо і навіть розмовляємо з рідною людиною в нашому внутрішньому діалозі, шкодуємо, що її більше немає, але ми приймаємо цю смерть.
КОЛИ ЖАЛОБА Є ПАТОЛОГІЧНОЮ?
Тоді, коли хтось відмовляється визнати факт смерті та нашу смертність і живе в ілюзії, що покійний ще живий, знаходиться весь час поруч, розмовляє з ним.
У той же час така людина може нормально функціонувати в інших просторах фізичної дійсності. Більшість людей – і діти, і дорослі – у перші тижні жалоби чують голос людини, яка померла, вона їм сниться, здається, що вона торкається їх, відчувають запах, бачать десь вдалині… І це нормально. Деякі релігії пояснюють це так, що час відразу після смерті – це перехідний період, дух переходить від одного життя до іншого. У це можна вірити, а можна – ні. Дехто вважає, що саме так наш розум справляється з тим фактом, що хтось був і раптом його не стало. Ці різні аберації дають нам змогу легше перенести цю зміну. І їх не можна розглядати як хворобу, поки вони не триватимуть дуже довго, роками. Тоді це свідчить, що людина не змирилась зі смертю.
Також патологією є жалоба, яку використовують з іншою метою. Наприклад, коли дружина через вісім років після смерті чоловіка все ще носить вуаль, ходить у чорних колготках і після розмови з нею з’являється враження, наче вона взяла на себе тотожність вдови і з якоїсь причини не хоче шукати іншу ідентичність. Бо й ким би вона була в житті, якщо не вдовою цього чоловіка, який мав високе становище? Звичайно, вона має з цього певний зиск, але одночасно також зазнає збитків, бо коли вирішила стати вічною вдовою, то хоча може бути ще молодою, не побудує нового життя з іншим чоловіком. Звичайно, вона може прийняти таке рішення, але вона мусить усвідомлювати його переваги та недоліки. На мою думку, така позиція – це непотрібна втрата і свого роду вбивство певної частини своєї жіночності, можливо материнства. Проте не вважають патологічною жалобою свідоме рішення дорослої людини, яка не хоче пов’язувати себе з кимсь іншим після смерті одного з подружжя. Така людина живе, творить, має інших близьких, піклується про своє щастя та благополуччя. Вона змирилася зі смертю.
ЯКІ НАСЛІДКИ НЕПЕРЕЖИТОЇ ЖАЛОБИ?
Батьки, які не в змозі припинити жалобу, найчастіше перебувають у субдепресивному стані, тому не можуть уповні піклуватися про дітей, які потребують активності та уваги до себе. Це стосується смерті дітей, але я також знаю випадки, коли дорослі люди, хтось один із батьків у сім’ї, не могли впоратися зі смертю іншого і впадали в себе настільки глибоко, що не могли закінчити жалобу і в такий спосіб емоційно осиротили своїх власних дітей. Ці діти стали сиротами не тільки після того, як дійсно помер один з батьків, а й після того, коли другий, який формально жив, рухався, але став для них мертвим. Постійно п’яний, пригнічений або зосереджений на своєму нещасті після втрати. Тож непережита жалоба завдає шкоди іншим. Закінчення її зовсім не означає, що врешті-решт ми витираємо з пам’яті гумкою тих, хто помер.
ЧИ НАША НЕЗДАТНІСТЬ ПЕРЕЖИТИ ЖАЛОБУ ПОВ’ЯЗАНА З НАШИМ СТРАХОМ СМЕРТІ?
Так, часто небажання вступати в процес жалоби є симптомом нашого страху смерті та віри в те, що будемо жити вічно. Тому ми не хочемо думати, що ми смертні та будь-якого дня можемо не прокинутися або вийти на вулицю і камінь впаде нам на голову. Деякі люди відсунули цю правду далеко від себе, настільки її бояться і не хочуть протиставлятися їй, так ніби вони боги і навіть тоді, коли хтось помирає, вони живуть у запереченні цього.
Також і сучасна культура витісняє думку про смерть. У моєї бабусі був приготований одяг і взуття на випадок смерті й щороку вона міняла речі, в яких хотіла б бути похованою. Все ще трапляються люди старшого віку, які знають, що кінець близько і навіть якщо вони насолоджуються життям до останньої години, то піклуються про те, щоб облаштувати місце на цвинтарі, скласти заповіт, сказати своїм родичам як хочуть бути похованими, що має відбутися з їхнім доробком… Але коли ти молодий чи середнього віку, тоді не дуже хочеться про це думати. Хоча я також знаю тих, які насолоджуються життям, але написали заповіти та літають літаками окремо, так, щоб у разі катастрофи, з дітьми залишився хоча б один з батьків.
ЩО ТАКЕ ХРОНІЧНА ЖАЛОБА І ЯК ВОНА ПОВ’ЯЗАНА З ДЕПРЕСІЄЮ?
Жалоба триває занадто довго тоді, коли вона не сприяє життю. Наприклад, коли хтось з батьків не може змиритися з втратою дитини і біль настільки засліплює їх протягом багатьох років, що вони емоційно занедбують інших дітей, так, несвідомо посилаючи їм повідомлення, що насправді їм була любою тільки та померла дитина. Тоді живі діти почуваються непоміченими і неважливими.
Хронічна жалоба може перейти в депресивний стан. На відміну від жалоби, депресія пов’язана з втратою власної вартості. Тимчасом почуття власної вартості, яке ми мали до жалоби, під час та після неї, має залишатися незмінним. Наступний симптом, який відрізняє депресію від жалоби, – це втрата сенсу життя. Якщо під час жалоби ми починаємо думати, що життя не має сенсу, я не хочу жити або що я ніхто без цієї померлої людини, то це вже симптом депресії. Він може з’явитися в перші місяці – тоді ми не хочемо жити без цієї людини. Але це не означає, що не хочемо жити так взагалі, а перебуваємо тоді в пригніченому настрої, життя втрачає свій смак, воно безрадісне, або не таке радісне як колись, неповноцінне. Але це не означає, що воно взагалі втратило сенс чи смак. У перші тижні чи місяці ми можемо нічим не радіти, можемо не бачити, що вже весна, нам не смакує суп, бо тоді втрачаємо смак, нюх і це нормально. Але якщо цей стан триває місяцями, або навіть понад рік, то це сигнал, що жалоба вже перейшла в депресивний стан. Деякі люди відразу після смерті близької особи впадають у депресію, тоді вони повинні вдатися до медичної допомоги і вживати ліки одночасно з тим як проходять крізь жалобу.
Наостанок ще кілька слів про жалобу, яку складно закінчити: деякі особи, перебуваючи в жалобі, несвідомо намагаються примусити своїх близьких приділити їм увагу та турботу. Їм цього постійно бракує, бо вони самі не можуть про себе подбати… І ось знову приклад: я пам’ятаю жінку, яка після смерті чоловіка впала в такий стан, що тільки присутність сина та дочки викликала в неї бажання жити. Інакше вона переставала повноцінно функціонувати. Цей стан через рік переріс в емоційний шантаж: вона вимагала від сина залишити дружину та чотирирічного сина та жити з нею, інакше вона не буде їсти. І лише тоді, коли брат і сестра твердо сказали: «хочеш, тоді помирай, ми можемо бути тут раз на день, ми можемо допомогти тобі зі закупами, можеш приїжджати до нас у гості, ми можемо оплатити тобі терапію», – тоді розпочався процес примирення зі смертю для тої вдови.