Я НІЧОГО НЕ ВІДЧУВАЮ ПІСЛЯ СМЕРТІ БЛИЗЬКОЇ ЛЮДИНИ. ЦЕ ПОГАНО?
Ні, це стан ступору, шоку, все тіло завмирає, стає твердим, немовби камінь, від болю та недовіри. Часто люди, які реагують у такий спосіб, просто бояться своїх почуттів. Вони налякані тим, що не можуть їх прийняти, що вони зведуть їх з розуму, що з ними станеться щось жахливе. Це відбувається автоматично, несвідомо і дуже часто нам потрібен час, щоб емоції повернулися і ми могли з ними контактувати. Однак, якщо шок триває занадто довго, варто замислитись, чому ми нічого не відчуваємо. Чи в нас так багато гніву і злоби на померлу людину, що ми боїмося дати люті переповнити нас, тому ми тримаємо її на прив’язі? Невже в нас так багато страху і смутку, аж боїмося, що відчай вб’є нас?
ЧИ НОРМАЛЬНО ТЕ, ЩО Я НЕ ХОЧУ ПІДПУСКАТИ ДО СЕБЕ ДУМКУ ПРО ВТРАТУ?
На початку так, у нас є такі ілюзії, що переплітаються з реальністю. Оскільки ми організовуємо похорон, прощаємося з цією близькою людиною, займаємось ліквідацією квартири, речей тощо, але з іншого боку, ми все ще думаємо, що ця особа лише в лікарні, або пішла у відпустку… Ми живемо в двох світах: справжньому, в якому людини більше немає та іншому, з надією, що він чи вона увійде за мить. І ця ілюзія має право існувати деякий час і це нормально.
На певному етапі також абсолютно нормально, що маємо підтримку від померлих: ми допомагаємо собі тим, що маємо своїх «ангелів» там, де будемо самі й у такий спосіб, наче приручаємо смерть. Саме так, татка немає, він не з нами, але ми постійно розмовляємо з ним, це корисно, особливо для дітей. Ми говоримо їм, що тепер татко в небі. Але пізніше має настати такий момент, коли ми скажемо, що татка більше ніколи тут не буде і він ніколи більше не буде грати з тобою у футбол. Якщо впевненість у тому, що покійний ще з нами залишається довше, то слід звернутися по допомогу. Але якщо це є результатом глибокої релігійної віри, тоді з вірою не сперечаються. Якщо ж ні, то це потребує лікування. Це означає, що психіка розкололася на чарівне мислення, трохи психотичне і тоді належить перевірити, чи є в людини критичне мислення, або вона на сто відсотків впевнена, що близька людина не померла.
Але коли в перші тижні чи місяці я не можу повірити, що хтось несподівано помер – це цілком нормально.
ЧОГО МИ БОЇМОСЯ, КОЛИ СТИКАЄМОСЬ ЗІ СМЕРТЮ В НАЙБЛИЖЧОМУ ОТОЧЕННІ?
Мій досвід показує, що коли ми переживаємо жалобу, тоді часто боїмося, що в будь-який момент можемо втратити іншу близьку нам людину, а також більше боїмося власної смерті. Наприклад, приходить п’ятдесяти чотирирічний чоловік, батько якого помер саме у віці п’ятдесяти чотирьох років і тепер страх цього пана щодо смерті став сильнішим, бо в пам’яті виринула незавершена жалоба, а саме те, що він не змирився із втратою батька. А іноді ми живемо в ілюзії, що немає смерті або ми її контролюємо, нібито можемо захистити себе від смерті, бо будемо жити так, що вона омине нас. Іноді ми також боїмося привидів – відчуваємо провину перед покійним, виправдану чи ні, тоді починаємо боятися, що ця людина прийде і зробить нам щось лихе. У такому випадку найчастіше треба поглянути назад, які провини я собі не пробачив, що я зробив поганого цій людині, що тепер боюся смерті, яка стане моїм покаранням.
Буває також, що ми пережили якусь травму, пов’язану зі смертю – ми виявили труп батька чи брата-самогубця, або побачили жахливу аварію, і тоді страх на деякий час стає настільки сильним, що боїмося вийти з дому, сісти в машину, нам сняться кошмари. Іноді жалоба буває настільки травматичною, що спочатку треба розібратися з посттравматичним стресом і тільки тоді пережити жалобу.
ЧОМУ В НАС З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ВІДЧУТТЯ, ЩО МАЙБУТНЬОГО НЕ ІСНУЄ?
У цьому смутку і розпачі нам здається, що попереду нас не має жодного світлого, радісного майбутнього. Особливо це відчувають люди, які мали добрі стосунки з померлим і їм важко уявити такі ж добрі стосунки з кимсь іншим. Особливо, коли померла єдина близька людина в їхньому житті. Якщо маємо до когось амбівалентні почуття, то ще при житті знаємо, що іноді буває добре, а іноді погано. А коли ми стикаємося з таким повним щастям, тоді нам важко розлучитися з ним. Коли, наприклад, у когось помирає така «підходяща» особа із подружжя, то навіть, коли після жалоби ця людина виходить заміж або одружується, завжди залишаються сентиментальні почуття. Треба бути дуже обережним, щоб такі сентиментальні почуття до померлого не ускладнили прийняття теперішнього чоловіка чи дружини. У будь-якому разі, ми схильні ідеалізувати померлих, принаймні під час жалоби, що іноді дратує третіх осіб. Наприклад, дружина алкоголіка, який знущався над нею, бачить його після смерті як світлу людину і щодня бігає до нього на цвинтар… А діти, які пам’ятають, як їхній батько жахливо поводився з їхньою матір’ю і з ними, відчувають себе обманутими. Пошану до покійного потрібно узгодити з правдою про нього, а іноді це буває непросто.
Було б добре, якби ті думки про відсутність майбутнього з часом суттєво змінилися. Звичайно, смерть показує нам, що майбутнє невизначене, але попри те ми зараз живемо і нас таки щось чекає попереду.