Я НЕ ХОЧУ ЖИТИ, ЧИ ВАРТО ЦЬОГО БОЯТИСЯ?
Бувають моменти, коли ми не хочемо більше жити, бо розпач і біль занадто сильні. Ми відчуваємо навіть фізичний біль – у нас болить серце, все тіло, болить голова, відчуваємо біль на кожному рівні нашого буття. Настільки ж болючими можуть бути думки про майбутнє без цієї людини, особливо в перші кілька місяців. Це здається настільки немислимим і шокуючим, що ми, можливо, не хочемо жити, проте насправді ми не збираємося вбити себе.
Якщо в нас починають виникати такі думки, що настільки все погано, настільки безнадійно, що ми хочемо позбавити себе життя, наприклад, прийняти ліки і більше не прокинутися, то нам слід якомога швидше звернутися до лікаря, тому що це сигнал, про перехід жалоби в депресію. Можливо раніше ми вже переживали депресивні стани, але вони були ніби прихованими, або саме життя, яке в нас було до цього моменту, давало достатню підтримку нашій психіці, аби хотіти жити, а тепер втрата близької людина стала таким пусковим механізмом для розвитку важкого захворювання, яким є депресія. Якщо в нас виникають плани самогубства, то повинні негайно звернутися до лікаря. Звичайно, не тоді, коли мимохідь промайне думка, що не хочемо жити, бо відчуваємо такий біль, що краще б померти. Це стан, пов’язаний з жалобою. Але якщо ми вже починаємо планувати свою смерть і маємо також наміри, то нам потрібно лікуватися.
ЧОМУ МЕНІ СТАЄ ЛЕГШЕ, КОЛИ ПЛАЧУ?
Плач, сльози очищають нас. Вони «змивають» із нас жаль, туги, біль, безпорадний гнів, почуття несправедливості, самотність, багато інших тяжких почуттів і сльози є їхнім емоційним виразом та можуть дати полегшення. Але навіть сльози колись закінчуються. У своїй практиці я зустрічаю людей, які кажуть: «у мене більше немає сліз, очі висохли, а біль залишився, вже не можу його виплакати». Сльози корисні, але мусимо розуміти, що колись треба припинити плакати, колись маємо розплющити очі та побачити, що попри втрату близької людини, життя триває і ми за нього відповідальні. А мобілізація себе для подальшого життя – це важливе завдання. Навіть якщо спочатку я плачу, сльози з мене ллються, та у свій час однак доведеться повернутися до виконання різних життєвих завдань, функцій, які я маю обов’язок виконувати. Часто я роблю це зі сльозами на очах, зі сумом у серці, але я живу і беру на себе відповідальність за це життя, за своє і часто за життя своїх близьких.
ЧОМУ Я ВІДЧУВАЮ ПРОВИНУ ЗА ТЕ, ЩО НАСПРАВДІ НЕ СУМУЮ?
Важко сказати, який саме зміст вкладено в слово «насправді». Чи означає це, що мені не шкода померлої людини і я не відчуваю самотності? Якщо так, то це, мабуть, ознака того, що я не мав справжнього зв’язку з тим, хто помер. І нас не поєднували якісь особливі почуття, взаємну прихильність, тож нема підстав сумувати. То перед ким я відчуваю провину? Перед померлим? Чи може з огляду на інших людей, які спостерігають за тією моєю черствістю? А може відчуваю провину перед самим собою, що не переживаю глибоко почуття та не виявляю емоцій? Це важливі питання, тому що причин для того, щоб не сумувати, може бути багато. Можливо, насправді я сумний, але перебуваю в такому стані оніміння та шоку після втрати близької людини, десь у глибині криється смуток… Можливо, ми не відчуваємо цих емоцій, тому що нас виховували так, що плакати не годиться і це послання залишається сильнішим за наші емоції.
Або, можливо, ми взагалі маємо слабкий зв’язок зі своїми емоціями чи то з приводу втрати близької людини, чи в щоденному житті ми тікаємо від сфери емоцій. І смерть дала нам усвідомити, що в цій сфері ми маємо прогалину і тоді це стосується не лише померлої людини, а й стосунків з іншими людьми, тому, можливо, варто серйозно поставитися до такого сигналу і щось з цим зробити. Чому я не маю доступу до своєї емоційності навіть перед обличчям смерті коханої людини? Якщо це запитання зродилось у думці і якщо ми не будемо й надалі тікати від неї, а почнемо цим займатись, то можемо повернути втрачену, важливу частину життя.
ЧИ МУШУ БУТИ СИЛЬНИМ?
Буває по-різному. Буває, що після смерті близьких, ми повинні бути сильними, але неможливо бути сильним увесь час. Іноді людині потрібна хвилина слабкості, хвилина визволення своєї немочі, туги, залишеності, час і простір для плачу. Часто після смерті близької людини життя вимагає від нас бути сильними, адже, наприклад, у нас є діти і якщо немає підтримки від інших людей, то значну частину різноманітних обов’язків потрібно взяти на себе і тоді мусимо бути зібраними. Часто це тільки відтерміновує нашу скорботу. Деякі люди, через те, що мусять бути сильними, бо не мають на кого покластися, переживають жалобу з великою затримкою, навіть через два, три роки та під будь-яким приводом, оскільки тоді, коли настала смерть, для тої жалоби не знайшлося місця. Як правило в сім’ях одна особа бере на себе ту функцію сильного, щоб забезпечувати всіх інших, так вже повелося. Таку особу делегують або вона сама делегує себе – я мушу бути сильним, щоб інші могли плакати, відчувати слабкість, впадати в розпач. Вона несе дуже важкий тягар, тому що не може підпускати до себе різні почуття, пов’язані з жалобою. Такі «сильні особи з необхідності» дуже ризикують, адже невиражені, невиплакані емоції та думки від втрати близької людини перетворяться в депресію. Це може трапитись через деякий час, коли інші вже впораються зі своєю жалобою і їм більше нічого не загрожує. Трапляється, що тоді якась незначна подія може викликати серйозні депресивні стани, оскільки раніше ця особа підсвідомо захищала інших членів сім’ї від занепадання. Ціною такої сили характеру, яка стає зловживанням, може бути хвороба або відмова від свого життя заради іншої осиротілої особи в сім’ї. Потрібно бути дуже обережним, щоб допомога іншому не перетворилася на самознищення.
Але часто буває так, що люди, які бояться своїх емоцій, роблять самі для себе приблизно таку раціональну заяву: «мушу бути сильним, аби захистити себе від різних важких почуттів, які зараз вважаю слабкістю, як то розпач, смуток, безсилий гнів чи порожнеча». І щоб захиститися від цих почуттів, вони займають захисну позицію. Вони вдягають обладунки, щоб захистити себе від жалоби, але жити в обладунках дуже важко: нам – бо несемо це на собі, нашим близьким – бо вони бачать і відчувають, що ми в броні й не можуть підійти до нас, не можуть поділитися з нами делікатними, інтимними почуттями. Вони не знають, як достукатись до нас, бо ми відсуваємо їх цими обладунками, а іноді навіть відштовхуємо. І це ще одна втрата – ми не тільки втратили близьку людину, але й можемо ізолюватись від людей, які доброзичливі до нас. Тим часом смуток, жаль і депресивні почуття є невід’ємними елементами жалоби, вони є чимось природним, що люди переживають у різних формах вираження: зовнішніх, а також і внутрішніх, які зазвичай переживають дуже інтимно, у тиші, у сльозах і навіть у криках розпачу.