«Промовивши це, затривожився духом Ісус, і освідчив, говорячи: Поправді, поправді кажу вам, що один із вас видасть Мене!… І озиралися учні один на одного, непевними бувши, про кого Він каже. При столі, при Ісусовім лоні, був один з Його учнів, якого любив Ісус. От цьому кивнув Симон Петро та й шепнув: Запитай, хто б то був, що про нього Він каже? І, пригорнувшись до лоня Ісусового, той говорить до Нього: Хто це, Господи? Ісус же відказує: Це той, кому, умочивши, подам Я куска. І, вмочивши куска, подав синові Симона, Юді Іскаріотському!… За тим же куском тоді в нього ввійшов сатана. А Ісус йому каже: Що ти робиш роби швидше… Але жаден із тих, хто був при столі, того не зрозумів, до чого сказав Він йому. А тому, що тримав Юда скриньку на гроші, то деякі думали, ніби каже до нього Ісус: Купи, що потрібно на свято для нас, або щоб убогим подав що. А той, узявши кусок хліба, зараз вийшов. Була ж ніч.»
Священик із села під Кембриджем розповідав, що вівці, яких ведуть на забій, заздалегідь вгадують, що їх привели в погане місце. Вони чують або відчувають смертельну небезпеку. Коли вантажівка зупиняється і відкидається дошка, щоб вівці могли вийти, вони відмовляються виходити.
Робочі бійні придумали хитрий спосіб. Вони тримають там вівцю – постійну, що живе в цьому місці, яка вже перестала боятися. Вони заводять її у вантажівку, і потім вона охоче спускається по дошці – першою. Усі інші прямують за нею.
Цю вівцю на бійні звуть «Юдою».
Тут співставлено двох учнів, дві крайні протилежності. «Улюблений учень» – можливо, то був сам Іван. У будь-якому випадку це дуже молода людина, ймовірно, молодше за всіх учнів. Якщо це насправді Іван, син Зеведеєв, то він доводився Ісусові кузеном по матері. Йому не було ще і двадцяти років. Усе життя він схилявся перед Ісусом, йшов за Ним з радістю і безумовною довірою (нехай далеко не все розуміючи). Ісус теж любив його, мав до нього слабкість, як ми могли б сказати. І інші учні не ревнували, ймовірно, бо Іван був зовсім ще дитина. З ним вони не змагалися.
Він був настільки близький до Ісуса, що наважився вголос поставити питання, що тривожило всіх. Під час пасхальної вечері було прийнято лягати на лавах навколо столу (вільні люди їдять лежачи і тільки раби – сидячи чи стоячи). Улюблений учень лежав біля Ісуса. Він міг прошепотіти питання і розчути таку ж тиху відповідь. Це один з найпрекрасніших образів дружби у світовій літературі – і тут же, поруч, найвиразніша картина зради.
Ледве закінчивши зворушливу сцену обмивання, Ісус вражає учнів, повідомивши, що один з них зрадить Його. Вони просто не розуміють, про кого і про що йде мова. Середньовічні ікони вводять в оману: зображений на них Юда – очевидний і безперечний зрадник. Його одяг, обличчя, кошіль у руках, уся його пластика підказує: от він! Але одинадцять співтрапезників не знають цього, для них Юда – один з них, такий же, як вони.
І йому теж Ісус омив ноги. Над цим варто було б розміркувати. Коли Ісус велів Юді «робити швидше» – натяк, зрозумілий тільки для них двох, – Юда виходить, але інші все одно не розуміють, що сталося. Вони думають, Юда відправився виконувати звичайне доручення (до речі, «дати щось убогим» – не особлива заслуга, а теж повсякденна справа. Вважалося нормальним, що люди, які мають на що жити, постійно діляться нехай навіть малим надлишком з іншими.)
Умочити шматок хліба в підливу і подати його – знак особливої близькості. Цим знаком Ісус не лише вказав улюбленому учневі на зрадника, але і натякнув на прихований зміст цієї зради: Юда зрадив найбільшу близькість, найбільшу довіру, яка тільки можлива у світі. Іван вже говорив, що думку про зраду вклав у душу Юди Сатана. І зараз він говорить: у той момент, коли Юда з’їв пригощання, «тоді в нього ввійшов сатана».
Навряд чи Іван має на увазі одержимість бісом, подібну до тієї, від якої страждали деякі хворі в цьому і інших Євангеліях. «Сатана» єврейською «обвинувач», це юридичне позначення позивача чи прокурора, людини, яка висуває формальне звинувачення проти іншої людини. Сили пітьми використовують Юду для того, щоб висунути звинувачення проти Ісуса, посланця світла. Той конфлікт світла і пітьми, який розвивається в євангельському оповіданні із самого прологу (1:5) досяг кульмінації. Юда добровільно встає на сторону сил пітьми. Кінець вірша 30 – один з таких властивих Івану майстрових штрихів. Двері відкрилися в темну ніч – пітьма фізична і пітьма духовна поглинули Юду.
У центрі картини ми бачимо Ісуса, по обидві сторони від Нього – любов і зрада. Так було завжди. Вони завжди приходять рука об руку, любов і страждання, близькість і ніж у спину. Ісус повністю відкривався любові і радості, це означало, що Він відкривався і горю, і зраді. Так йде справа і з нами.
І коли з нами трапляється подібне, сумною розрадою звучать слова Ісуса: «роби швидше!» Він знав, яка мука Його чекає, і не хотів розтягувати її понад необхідність. Як у вірші 12:27, так і у вірші 13:21 говориться, що Ісус «затривожився духом». Немає нічого ганебного в такій тривозі, тільки так і може почувати себе людина, яка омиває ноги, щедро віддає свою любов, відкрита якнайглибшій дружбі і тим глибоким ранам, які наносять друзі. Говорячи про те, що в Юду увійшов Сатана, Іван пам’ятає і інше: навіть сатанинський намір утриманий у належних межах незмінною рятівною і звільняючою любов’ю. А Світло буде в темряві світити, і темрява не обгорне його.