Почався двадцятий рік ув’язнення Самуїла Лема. З 1974 по 1977 рік йому кілька разів оголошували подяку за добру роботу і поведінку. А одного разу в переддень Нового року за зразкову поведінку подарували навіть авторучку. Для деяких ув’язнених такий подарунок означав би не інакше, як скорочення терміну ув’язнення.
Але не для ув’язненого Лема.
Безперечно, йому поставили високі бали за поведінку і старанність, але найнижчі за очищення мислення і переорієнтацію цілей.
Довгими підземними ямами ходили чутки про те, що ув’язнені, в яких закінчився термін ув’язнення, не могли повернутися додому. Деяких із них відсилали у віддалені міста та реґіони, якнайдалі від родичів. Інших примушували до важкої фізичної праці.
Самуїл знав, що керівництво країни дозволяло повернутися додому умовно звільненим ув’язненим як свідчення того, що можна змінити їхнє мислення. Самуїла, природно, цікавило, чи буде подовжений термін його ув’язнення на невизначений час через нестачу помітних успіхів у зміні його мислення.
Однак наприкінці травня 1978 року Самуїла Лема викликали в управління, де начальник в’язниці оголосив, що його ім’я внесене в список на звільнення. Ця новина дуже втішила Самуїла. Однак 29 травня його знову відправили на вугільні шахти. «Вони що, грають зі мною в кота й мишу?» – думав Самуїл. Чи не тому йому відволікати звільнення, щоб він зрікся віри?
– Я волав до Господа про звільнення, – говорив згодом Самуїл. – Моя віра міцно трималася за обітниці Доброго Пастиря.
Самуїла відіслали на велику глибину шахти, туди, де він уже не був протягом восьми років. Йому здавалося, що він знову повернувся до колишніх днів, до початку свого ув’язнення.
– Ти новенький? – запитав один із шахтарів.
– Навпаки, – відповів Самуїл. – Мене повинні звільнити.
Шахтар засміявся.
– Не повинні, якщо повернули тебе знову до копальні.
Повернулися слабкість і ниюче безсилля. Протягом цілого тижня працював Самуїл так, як і на початку свого ув’язнення. Потім одного разу під час вечірньої перевірки він відчув раптовий біль, начебто хтось устромив ніж у спину. Його відвели в медпункт. Лікар, приблизно того ж віку, що і Самуїл, підійшов до ліжка, на яке поклали в’язня, і привітно запитав:
– Невелике поранення?
– Ні, – відповів пастор Лем.
Лікар якийсь час скептично дивився на Самуїла, потім узяв його картку, що лежала на краю ліжка.
– Я вас вітаю, – сказав він. – Вас ставлять багатьом за приклад. І не схоже, щоб ви прикидалися хворим.
Лікар зробив попередній огляд.
– Я не можу зараз визначити джерело болю, – промовив він. – Ми вам зробимо укол, щоб ви змогли заснути. А завтра подивимося ваші аналізи.
На підставі результатів аналізів усе-таки не вдалося поставити точний діагноз. Самуїл залишався в ліжку протягом декількох днів, поки біль не стих. У нього був час спокійно помислити, і думки Самуїла полинули додому. Більше року він нічого не чув про свою дружину. І члени родини чомусь не згадували про неї у своїх листах. Він навіть у думках не покладав, що вона прочекала його майже двадцять років, щоб наприкінці зрадити!
«Але чому ж вона не писала?» Самуїл міг припустити тільки, що її листи не доходили до нього.
Єдиним позитивним аспектом тюремного ув’язнення Самуїла Лема була його ізольованість від руйнівної «культурної революції» у Китаї, що мала місце з 1966 по 1976 роки. Серця «червоних охоронців» Мао, відомих як хунвейбіни, запалилися полум’ям ненависті, коли в 1966 році вождь зібрав 14 мільйонів молодих людей на площі Тяньаньминь. Він переконував їх, що Китай стане раєм для трудящих, в якому всі інтелектуали будуть під наглядом. Після цього він послав їх грабувати країну. Хунвейбіни паплюжили та руйнували найцінніші твори мистецтва, вбили більше одного мільйона людей і залишили багатьох покаліченими після безжалісних побоїв. Вживаючи стародавній вислів, вони часто повторювали: «Ми щоразу відрізаємо по дюйму від хвоста собаки».
Однак не так сталося, як гадалося. Прагнення вождя Мао полягало в тому, щоб молоді фанатики прибрали до рук партійні кадри, які стали м’якотілими й зажерливими за довгі роки перебування при владі. Загони хунвейбінів називались ліу-манг, що в перекладі з китайської означає «круті діти». Юрби «червоних охоронців» прагнули зрівняти з землею школи і провокували приниження й арешт викладачів і директорів шкіл. Церкви і християни також стали жертвами їхніх безжалісних нападок.
Тисячі будинків були перетворені в руїни. Знищувались фамільні цінності та предмети мистецтва. Просто на вулицях спалювали книги і предмети культури. У будинках християн бешкетували молоді фанати, шукаючи Біблії, християнську літературу, збірники гімнів, настінні написи – усе, що вони відносили до предметів релігії, щоб піддати жару в багаттях на площах.
«Червоні охоронці» переривали недільні служіння і наказували своїм спільникам бити вікна в будинках, де збиралися християни. Потім вони примушували пастора і його сім’ю виносити на вулицю Біблії і збірники псалмів, відривати по одній сторінці і кидати у вогонь. А в церкві християни повинні були закладати цеглинами діри, що залишилися після розбитих вікон.
Хулігани не пощадили і церков, що належали до Триєдиного Патріотичного Руху. Служителі цих церков потрапляли до трудових таборів, їхні церкви опоганювали, а їх членів також принижували, як і інших християн.
Під час цієї ери культурного і духовного руйнування, Китай був охоплений «не голодом на хліб, не спрагою на воду, але спрагою почути Господні слова», – як сказав пастух Амос у своєму пророцтві Ізраїлеві. Місіонерські радіостанції, такі як Транссвітове радіо і Далекосхідна радіомовна кампанія, сповіщали слова з Писання, пробиваючи «бамбукову завісу». Християни, які мали короткохвильові радіоприймачі, годинами сиділи біля них, записуючи повільне, але точне відтворення тексту Біблії.
Ганьбі піддалися не тільки пастори і рукопокладені служителі. Література і предмети античного мистецтва задовольняли потребу вуличних багать. Інтелектуалів, музикантів, письменників і вчителів змушували надягти блазнівські ковпаки і колонами проводили вулицями міст. Денг Пуфанг, син Прем’єр-міністра Китаю, був обвинувачений у тому, що був студентом університету Бейджінга. «Червоні охоронці» викинули його з вікна другого поверху, прирікаючи молодого Денга на життя в інвалідному візочку.
По всій країні закривалися школи. Студенти у віці від 15 до 35 років позбавлялися права на навчання і посилалися в сільську місцевість. Приблизно 100 мільйонів молодих людей стали звичайними робітниками, так і не реалізувавши своїх прагнень послужити Китаю як лікарі, учителі, адвокати чи національні лідери. Ці десять років ознаменували кінець ери Мао і фактично позбавили його назавжди почесного місця в історії, яке він так гаряче прагнув посісти.
Самуїл, ізольований від заколоту в Китаї, не знав практично нічого про різанину і грабіж. Він чекав на звільнення з якимось похмурим передчуттям, замислюючись над тим, яким став Китай за двадцять років і чи зможе він впізнати свою країну.
В один із незабутніх днів Самуїл отримав повідомлення від начальника в’язниці про те, що його термін ув’язнення добігає кінця і процес його «очищення» поступово просувається вперед. Серце пастора Лема наповнилося радістю і прискорено забилося від хвилювання.
Але в травні прийшла телеграма від його сестри.
«Мама серйозно хвора. Приїжджай скоріше, щоб побачити її живою. Ай Лінг».
Самуїл Лем прожив двадцять років без підтримки і поради цієї святої жінки. Листи з дому говорили про те, що вона почала спадати на силах і дні її пораховано. Він часто відкривав листи, побоюючись звістки про її смерть. Тепер Самуїл відчував, що призначений Богом час її смерті настав. Але він повинен обов’язково побачити свою матір востаннє, почути її голос, помолитися разом з нею. Молитви матері, сестер і дружини були міцною підтримкою і втішливим бальзамом для душі Самуїла протягом цих двадцяти років.
У середині травня старший наглядач загону викликав Самуїла у свій кабінет і, тупо вп’явшись у стіну, повільно вимовив:
– Тобі не дозволено повернутися в Гуанчжоу.
– Але там живе моя дружина! – запротестував Самуїл. – Мої діти! Я отримав телеграму про те, що моя мати на порозі смерті!
Старший наглядач указав Самуїлу на двері. Лем дуже засмутився. Але він розумів усе. Він міг бути зразковим ув’язненим, але ніяк не міг стати зразковим учнем нової ідеології. А тепер прийшов час розплати. Щоб йти за Христом, потрібно було заплатити ціну, він це знав добре. Самуїл насмілився подумати, що довгі роки ув’язнення – це достатня ціна.
– Важко уявити, ув’язнений Лем, – говорив один із лекторів. – Ви вислуховували наші інструкції протягом двадцяти років. Ми докладно пояснювали вам перевагу марксистської ідеології, але ви вперто продовжуєте називати себе християнином.
Самуїл іноді думав, що його звільнення відтягалося, щоб «зберегти обличчя» його начальства, яке не могло змиритися з тим, що йому не вдається зломити людини.
Гуанчжоу був одним із стратегічно важливих міст Китаю, центром світової торгівлі. Уряд хотів би уникнути впливу людини, яка так рішуче протистояла принципам комунізму і стверджувала, що християнство перевершує доктрини Леніна і Маркса.
З римської в’язниці апостол Павло напучував християн з Ефеса: «…співаючи й граючи в серці своєму для Господа, дякуючи завжди за все Богові й Отцеві». Але як міг дякувати Самуїл?
Ще більш переконливо говорив Павло своїм друзям у Солуні: «Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі».
За все? Милостивий Господи! Як міг Самуїл Лем дякувати? Як міг хто-небудь дякувати Тобі в таких обставинах?
– Тебе звільнять, – сказав якось Самуїлу один із наглядачів, – але не дозволять поїхати в Гуанчжоу.
Начебто бажаючи підбадьорити ув’язненого, наглядач додав:
– Можливо, поїдеш у Бейджінг чи Шанхай. Я не знаю точно.
Пульс Самуїла забився частіше при згадуванні Шанхая. Можливо, Ванг Мінгдао ще живий і продовжує нести служіння? Можливо, у Ванг Мінгдао знайдеться місце і для нього? Можливо, Суї Лінг зможе приїхати до нього в Шанхай? Ув’язнені знали, що жорстокі заборони на пересування могли затримати будь-яку людину саме в тому місті, куди його скерував уряд.
Одного разу увечері, готуючись до сну, Самуїл почув розмову двох ув’язнених.
– Коли тебе звільняють? – запитав один.
– Я тільки знаю, що незабаром і що зможу повернутися в Гуанчжоу, – відповів другий.
– Гуанчжоу! – вирвалося в Самуїла.
Він ліг у ліжко і накрився з головою ковдрою.
За кілька днів, Лем знову відчув приступи болю в спині.
– Я нічого не знаходжу, – відказав йому лікар.
Самуїл відчув приязне ставлення до нього.
– Вас незабаром звільнять, – повідомив лікар. – Напевно, ваша підсвідомість танцює вгору і вниз по вашому хребті.
Звичайно Самуїл підтримав би жарт, але він не міг навіть змусити себе посміхнутися на жарт про його звільнення.
– Ах, ось воно що! – лікар уважно вивчав обличчя Самуїла.
Самуїл стояв, потупивши очі в землю.
– Так, я не психіатр, але вам може полегшати, якщо ви розповісте мені, що вас засмучує. Самуїл вагався.
– Якщо ви бажаєте, звичайно, – додав лікар.
– Я отримав телеграму. Моя мати при смерті.
– Можливо, вона дочекається вашого звільнення.
– Мене попередили, що мені не можна повернутися в Гуанчжоу.
Лікар похитав головою, висловлюючи щире співчуття. Він обережно озирнувся довкола.
– Я був вірним громадянином нашої країни протягом усіх цих бунтівних років, – промовив він. – Але мені здається, що тепер уряд створює величезну прірву між собою і народом.
Він зупинився, вагаючись, чи варто продовжувати розмову.
– Я все віддав у руки Божі, – сказав Самуїл.
– У руки Божі? – ставлення лікаря раптово змінилося.
Голос пастора пролунав, як гуркіт грому. Його явно не хвилювало, чи почує хто-небудь цю розмову чи ні.
– От що! Релігійна параноя! Ви все ще ссете груди мертвих забобонів. Не дивно, що ваша спина у вузлах!
* * *
І знову настав сезон комарів. Того вечора, всідаючись під сіткою над лікарняним ліжком, Самуїл Лем намагався встати на коліна під час вечірньої молитви.
– Небесний Батьку, будь ласка, – просив він тихо. – Я проголошую кожну обітницю про Твої благословення. Я прошу тебе створити чудо і дозволити мені повернутися додому.
Ще один в’язень, що вже видужував, і який вже раніше бачив, як молився Самуїл у цьому положенні, гукнув:
– Знову болить живіт, Лем?
Інші побачили, що Самуїл стояв на колінах, і зареготали. Самуїл ліг на ліжко, накрився ковдрою з головою і продовжив молитву.