Тричі запитавши Петра: «Чи ти любиш Мене?», Ісус каже: «Паси ягнят Моїх, доглядай овець Моїх, годуй овець Моїх». Упевнившись у любові Петра, Ісус доручає йому служіння. Крізь призму нашої культури ми можемо сприйняти це на дуже індивідуалістичний манір: от мовби Петра відправляють на якусь героїчну місію. Та коли Ісус говорить про пастушу працю, то не хоче, щоб у нас в уяві поставав сміливий, самотній пастух, який опікується великою отарою слухняних овець. Багато в чому Він ясно дає зрозуміти, що служіння – це досвід спільнотний і обопільний.
Перш за все, Ісус посилає дванадцятьох парами (див. Мр. 6:7). Ми постійно забуваємо, що нас посилають по двоє. Нести Добру новину самі по собі ми не можемо. Нас покликано проголошувати Євангеліє разом, у спільноті. Тут криється божественна мудрість. «Коли б двоє з вас на землі погодились про всяку річ, то коли вони будуть просити за неї, станеться їм від Мого Отця, що на небі! Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них» (Мт. 18:19-20). Можливо, ви вже й самі мали нагоду переконатись, наскільки кардинально відрізняється самотня подорож від подорожей у товаристві. Я знову і знову переконуюсь, як важко бути по-справжньому вірним Ісусу на самоті. Треба, щоб мої брати чи сестри молилися зі мною, говорили мені про духовне завдання, яке на нас покладене, і спонукали мене залишатися чистим думкою, серцем та тілом. Але набагато важливіше те, що зцілює Ісус – не я; слова істини говорить Ісус – не я; Господом є Ісус – не я. Це стає абсолютно очевидним, коли разом проголошуємо покутну силу Бога. Справді, коли служимо разом, людям легше визнати, що ми прийшли не від свого імені, а від імені Господа Ісуса, Який нас послав.
Раніше я багато подорожував, проповідуючи та проводячи реколекції; також мене часто запрошували читати доповіді на різних заходах. Але їздив я завжди сам. Нині, однак, спільнота, посилаючи мене кудись виступати, щоразу намагається надати мені супутника. Постійне перебування разом, як-от зараз, із Біллом – це конкретно виражене усвідомлення того, що ми повинні в спільноті не лише жити, але й служити. Спільнота послала нас із Біллом у переконанні, що Господь, Який поєднує нас у любові, також явить Себе і нам, і іншим, коли торуватимемо свій шлях разом.
Проте й це ще не все. Служіння – досвід не лише спільнотний, а й взаємний. Ісус, говорячи про Своє пастирське служіння, зазначає: «Я – Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають. Як Отець Мене знає, так і Я Отця знаю, і власне життя Я за вівці кладу» (Ів. 10:14-15). Ісус служить – і хоче, щоб ми служили так само. Він хоче, щоб Петро годував Його овець і піклувався про них не на манір «фахівців», які знають проблеми своїх клієнтів і дбають про них, а радше так, як це роблять уразливі брати й сестри: вони пізнають, і самі є пізнані, піклуються – і про них піклуються, прощають – і їм прощають, люблять – і їх люблять також.
Хтозна-як ми прийшли до думки, що хороший провід вимагає безпечної дистанції від тих, кого ми покликані провадити. Медицина, психіатрія та соціальна робота пропонують нам моделі, в яких «обслуговування» відбувається в односторонньому порядку. Хтось служить, хтось служіння приймає – і навіть не намагайтеся ці ролі змішувати! Але ж як можна покласти своє життя за тих, з ким нам навіть не дозволено вступати в глибокі особисті стосунки? Класти своє життя означає зробити свою віру і сумніви, надію і відчай, радість і смуток, мужність і страх приступними для інших, адже це – способи підтримувати зв’язок з Господом життя.
Ми не цілителі, не примирителі, не дарувальники життя. Ми грішні, зламані, вразливі люди, яким потрібна така ж турбота, як і кожному з тих, про кого ми дбаємо. Тайна служіння полягає в тому, що нас обрано перетворювати свою обмежену незліченними умовами любов на русло для необмеженої і безумовної Божої любові.
Тому справжнє служіння має бути взаємним. Коли члени спільноти віри не можуть по-справжньому пізнати і полюбити свого пастиря, той швидко обертається на витончене знаряддя здійснення влади над іншими і починає виявляти авторитарні та диктаторські риси. Світ, в якому ми живемо, – світ ефективності та контролю – не знає взірців, які можна було б запропонувати тим, хто хоче бути пастирями на зразок Ісуса. Навіть так звані «помічні професії» секуляризовані настільки, що взаємність можна нині розглядати лише як слабкість і небезпечну форму змішування ролей. Лідерство, про яке говорить Ісус, докорінно відрізняється від того, що його пропонує світ. Це провід слуги – якщо використовувати термін Роберта Ґрінліфа, – де лідер є вразливим слугою, який потребує людей настільки ж, наскільки вони потребують свого провідника.
З усього цього стає зрозуміло, що церква завтрашнього дня потребуватиме цілковито нового різновиду лідерства, який здійснювали б не за зразками владних ігор, характерних для світу, а на взірець провідника-слуги Ісуса, Який прийшов віддати Своє життя задля спасіння багатьох.