У Святому Письмі часто можна натрапити на дві вказівки, які, здавалось би, суперечать одна одній, але насправді взаємодоповнювальні: «Бійся Бога» і «Не бійся Бога». Ба більше, ми вже ствердили, що страх – це просто-таки невід’ємний елемент людського життя, а проте Іван Богослов каже нам, що «страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові» (1Ів. 4:18). Тож можливе життя без страху чи ні? І треба боятися Бога чи ні?
Монахи кажуть, за св. Василієм Великим, про двоякий страх – страх початківців, який проганяють любов’ю, і страх досконалих, який залишається з нами до кінця життя. Любов перетворює наш зв’язок із Богом зі стосунків слуги на стосунки синівські. Як наслідок, перестає домінувати страх перед покаранням (або страх перед Кимось невідомим), а залишається побоювання, щоб не зранити Того, хто так сильно любить.
Зрештою, уже в Старому Заповіті натрапляємо на тексти, які дивовижним чином поєднують мотив страху перед Творцем і мотив любови до Нього, що проявляються також повагою до тих, кого Він обрав посередниками між Собою й народом.
«Усією душею Господа шануй і священників його поважай. Що сили твоєї – люби свого Творця і служителів Його не полишай. Страхайся Господа та єрея шануй Його, частку давай Йому, як воно тобі звелено: первоплід, провинну жертву й дар лопатки, посвятну жертву й первоврожай священний» (Сир. 7:29-31).
Торкаємося тут питання двоякого розуміння страху Божого: як почуття позитивного й конче потрібного для збереження відповідних стосунків із Творцем, що полягає в поведінці, сповненій поваги, і, з іншого боку, розуміння страху як емоційного ставлення до Когось могутнього й незбагненного. У єврейській мові їх позначають тим самим словом – «yr’», а це вказує на те, що хоч вони й різні, та все-таки переплетені так сильно, що деколи їх важко до кінця розділити, особливо тому, що часто, досвідчивши Божого діяння, страх у людині перемінюється на позитивне почуття богобоязливости, але й тоді завжди залишається переконання, що стоїмо перед Кимось, хто нас безмежно перевищує. Досвід страху, спричинений дивовижною Божою дією, може стати першим кроком на шляху до глибшої віри, як це бачимо в історії ізраїльського народу, що мандрує з Мойсеєм: «І побачив Ізраїль сильну руку, яку виявив Господь у Єгипті, і став боятися той народ Господа! І ввірував він у Господа, та в Мойсея, раба Його» (Вих. 14:31).
Слушно помічено, що Святе Письмо ставить богобоязливість на початку («Страх Господній – початок премудрости» – Пр. 1:7), але й також у кінці («Підсумок усього почутого: Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині!» – Проп. 12:13). А отже, вона – наче застібка, яка об’єднує в одне ціле людський досвід віри.
У наших розмірковуваннях ми не будемо зосереджуватися на богобоязливості як повазі, бо нас передусім цікавить страх як негативне почуття. Про такий страх перед Богом Святе Письмо теж чимало говорить нам, оскільки переконання в мізерності людини й величі Бога пов’язане також із певним страхом за власну долю та ефемерним відчуттям якоїсь невідомої – і тому загрозливої – дійсности, необмеженої, незбагненної та такої, що перевершує людину в усьому.
Ба більше, біблійна людина переконана, що неможливо побачити Бога й залишитися живим; Бог – це святість, тож людська тлінність і гріховність не можуть без шкоди для себе контактувати з цією сферою. Тому коли Бог постає перед людиною та дозволяє їй в якийсь спосіб досвідчити Свою присутність (нам важко сказати, наскільки можна назвати це повноцінним «спогляданням» у нашому розумінні цього слова), Він заспокоює її та спонукає відкинути цей вид страху. Бачимо це в сцені покликання Гедеона, в якій стикаємося із загадковою ідентичністю його співрозмовника: то здається, що це ангел, то – що сам Бог. Це не єдина сцена в Старому Заповіті, де біблійний автор, щоб виявити повагу до трансцендентности Бога, воліє написати, що герой книги розмовляв з ангелом, хоч її зміст виразно вказує на те, що то був сам Творець (пор., наприклад, ангелів в Авраама чи Мойсея біля вогненного куща).
«І побачив Гедеон, що це Ангол Господній. І сказав Гедеон: Ах, Владико, Господи, бож я бачив Господнього Ангола обличчя в обличчя. І сказав йому Господь: Мир тобі, не бійся, не помреш!» (Суд. 6:22-23). Гедеон залишиться живим, бо це не він самовільно вдерся в Божу дійсність, а сам Господь вирішив об’явитися людині.
Той самий страх бачимо в Ісаї, який волає: «Горе мені, бо я занапащений! Бо я чоловік нечистоустий, і сиджу посеред народу нечистоустого, а очі мої бачили Царя, Господа Саваота!» (Іс. 6:5). Цього разу пророк не чує гарантії збереження життя, але натомість дістає відпущення гріхів, щоб він міг без страху розмовляти з Господом.
Бога неможливо споглядати, бо людський погляд завжди обмежує, применшує. Людина вважає, що глибоко розуміє те, що бачить, тож якби споглядала Бога, то подумала б, що змогла пізнати Його, і звела б Його в такий спосіб до міри божків, а Бог є неосяжний. Поки людина залишається в тілі, вона не спроможна споглядати Бога, а має змогу лише слухати Його – хоча й слухання теж може викликати страх. Тому великою допомогою може бути особа посередника, у цій ситуації – Мойсея, який переказуватиме народові Божі слова. У народу тоді посилюється почуття безпеки, бо йому не треба ставати лицем у лице з трансценденцією, а з іншого боку, прийняти слова Мойсея вимагатиме більшої віри: бо треба повірити людині, що вона справді переказує Божі слова.
«І ввесь народ бачив та чув громи та полум’я, і голос сурми, і гору димлячу. І побачив народ, і всі тремтіли та й поставали здалека. І сказали вони до Мойсея: Говори з нами ти, і ми послухаємо, а нехай не говорить із нами Бог, щоб ми не повмирали. І промовив Мойсей до народу: Не бійтеся, бо Бог прибув для випробування вас, і щоб страх Його був на ваших обличчях, щоб ви не грішили. І став народ здалека, а Мойсей підійшов до мороку, де був Бог» (Вих. 20:18-21).
Особлива близькість Мойсея з Богом є не лише певною формою привілейованости Божого обранця, а й даром для самого народу, який боявся безпосереднього контакту з Творцем.
Це зіткнення людини з Богом надзвичайно влучно підсумовує Ганс Урс фон Бальтазар, кажучи, що Бог у Старому Заповіті «наздоганяє людину зненацька й цілковито захоплює її, не вдаючись до жодних попередніх маневрів… Він у Своїй божественності такий нагий, що людина цієї любови […] майже зовсім не розуміє; заклопотана, потуплює очі, усвідомлюючи свою грішну негідність».
Саме таким постає перед Богом Йов, який знає, що не може подати на Бога – як на людину – позов до суду, бо хто знайде в собі відвагу обізватися в Його присутності або хто знайде суддю, який погодиться вести процес із Творцем. Йов бачить також, що Бог спроможний здійснити всі Свої задуми, і усвідомлення цього теж наповнює його серце тривогою, особливо тому, що на власній шкурі зазнає чимало страждань, які допускає Бог.
«Бо Він не людина, як я, й Йому відповіді я не дам, і не підемо разом на суд, поміж нами нема посередника, що поклав би на нас на обох свою руку… Нехай забере Він від мене Свойого бича, Його ж страх хай мене не жахає, тоді буду казати, й не буду боятись Його, бо я не такий сам з собою!…» (Йов. 9:32-35). «бо Він виконає, що про мене призначив, і в Нього багато такого, як це! Тому перед обличчям Його я тремчу, розважаю й жахаюсь Його… А Бог пом’якшив моє серце, і Всемогутній мене настрашив» (Йов. 23:14-16).
Йову вторує також псалмопівець: «Зо страху Твого моє тіло тремтить, й я боюсь Твоїх присудів!» (Пс. 119:120). Це дуже дивно, оскільки Псалом 119 – це велика похвала Божому Законові, Божим постановам… та все-таки й вони можуть наповнювати людину страхом, бо, як твердить Господь, «дороги Мої – то не ваші дороги» (Іс. 55:8). Людина прагне сповнювати Божу волю, але боїться, що вона може виявитися дуже вимогливою, незручною, може суперечити нашим людським планам і уявленням. Людина знає, що Бог хоче їй тільки добра, але боїться, що це добро може не відповідати нашим очікуванням, що Бог інакше розуміє те, що є для нас корисним.