Легко можна зрозуміти страх перед Богом, Який об’являється серед блиску чи грому, однак здається, що втілений Син Божий, котрий «зазнав усього, подібно як ми, крім гріха», ніколи не повинен ні в кого пробуджувати страху… проте на сторінках Євангелія читаємо, що було цілком інакше.
Уже сама звістка про народження Ісуса викликає в декого тривогу: «І, як зачув це цар Ірод, занепокоївся, і з ним увесь Єрусалим» (Мт. 2:3). Якщо візьмемо до уваги інформацію давніх істориків про те, що Ірод хворобливо боявся втратити владу, то зовсім не здивуємося, що запитання мудреців про новонародженого царя юдейського викликало в нього страх. Важче зрозуміти, чому страх царя розділяє з ним ціле місто. Одні коментатори вважають, що місто боїться дій наляканого царя, інші своєю чергою бачать у цих словах радше передбачення того, що мешканці Єрусалима в майбутньому недоброзичливо чи навіть вороже ставитимуться до Ісуса під час Його публічної діяльности.
Читаючи оповіді євангелистів про діяльність Ісуса, відкриваємо, що майже від самого початку проповідування Його життя перебувало під загрозою. Супротивники Ісуса вже вирішили знищити Його, але шукали переконливий привід і зручну нагоду. Знали, що Ісус найчастіше перебуває посеред натовпу, який може виступити на захист свого Учителя, а тому не наважувалися діяти відразу. Довго чекали нагоди, щоб арештувати Його, коли навколо не буде численного натовпу слухачів, бо боялися їхньої реакції, а особливо заворушень у місті. Цей страх людей, вороже налаштованих щодо Ісуса, служив для Нього своєрідним захистом. «І почули це первосвященики й книжники, і шукали, як Його погубити, бо боялись Його, увесь бо народ дивувався науці Його» (Мр. 11:18 – пор. 11:32 і 12:12, де йдеться про страх перед натовпом).
Здебільшого все ж страх, пов’язаний з особою Ісуса, з’являвся в тих, хто спостерігав за Його чудотворною діяльністю. Звичайно, найчастіше маємо тут на увазі інший, позитивний страх, сповнений благоговіння перед надзвичайними явищами. Свідки оздоровлення розслабленого «переповнились страхом, говорячи: Дивні речі сьогодні ми бачили!» (Лк. 5:26), – а коли Ісус воскресив юнака з Наїна, «всіх острах пройняв, і Бога хвалили вони й говорили: Великий Пророк з’явився між нами, і зглянувся Бог над народом Своїм!» (Лк. 7:16).
Це не завжди побожний страх перед незвичайним явищем. Деколи він пов’язаний з бажанням, щоб Особа, яка володіє надзвичайною силою, не порушила спокійного життя (хоча насправді воно зовсім не було спокійним). Так сталося, наприклад, із мешканцями Гадаринського краю, що «повернули» свого земляка, котрий до того часу був одержимий і лякав людей, але втратили стадо свиней, в яке ввійшли злі духи. Жителі Гадаринського краю протягом багатьох років боялися непередбачуваної поведінки одержимої людини, але воліли уникати товариства Того, хто вигнав злого духа. Бо згода на присутність Ісуса не означає святого спокою, а зовсім навпаки! Ісус приходить, зокрема, і для того, щоб ефективно усунути зло, але щоб так сталося, треба погодитися з тим, що буде порушено той стан речей, до якого всі вже дуже звикли.
«І вийшли побачити, що сталось. І прийшли до Ісуса й знайшли, що той чоловік, що демони вийшли із нього, сидів при ногах Ісусових вдягнений та при умі, і полякались… Самовидці ж їм розповіли, як видужав той біснуватий. І ввесь народ Гадаринського краю став благати Його, щоб пішов Він від них, великий бо страх обгорнув їх» (Лк. 8:35-37).
Ця проблема стосується не лише населення Гадаринської округи. Дуже часто причиною того, що люди, зокрема й наші сучасники, уникають контакту з Ісусом, є страх перед неминучими змінами, перед порушенням усталеного ладу. Тому слід пам’ятати, що хоча ці процеси й справді можуть бути болісними, у підсумку вони дарують нам прекрасні плоди… Щоправда, про них легко забути, якщо панівною силою в житті є страх.
Виникає запитання: чи поведінка мешканців Гадаринського краю – це виняток на сторінках Євангелія, чи можемо знайти там й інші приклади такої поведінки? На перший погляд, може здатися, що їхні дії дуже подібні до поведінки Петра після чудесного вилову риби: «А як Симон Петро це побачив, то припав до колін Ісусових, кажучи: Господи, вийди від мене, бо я грішна людина!. […] І сказав Ісус Симонові: Не лякайсь, від цього часу ти будеш ловити людей!» (Лк. 5:8,10).
Однак за цими двома начебто однаковими позиціями криється інша логіка: мешканці Гадаринської округи просили Ісуса піти, щоб знову втішатися святим спокоєм, а от Петро відчуває страх, породжений почуттям власної гріховности. Петро вважає, що «не пасує» до Ісуса, і вживає – о іроніє! – такі самі слова, які часто промовляє Ісус, виганяючи злих духів: «Іди від мене / вийди з мене – вийди з нього». Ісус виганяє з людини темні сили, а Петро доходить висновку, що в його серці панує темрява та що біля нього немає місця для того, хто близький Богові. Ісусова відповідь перевищує найсміливіші очікування Петра: Ісус не тільки не має наміру «вийти» з човна та з життя Петра, а й пророкує Петрові нову місію, пов’язану з Його особою.
Мотив страху (який часто переплітається зі здивуванням), пов’язаного з чудотворною діяльністю Ісуса, особливо помітний в описах усіх чудес, викладених у Євангелії від Марка в уривку Мр. 4:35-5:43 (приборкання бурі на озері, оздоровлення біснуватого, зцілення жінки, яка страждала від кровотечі, воскресення доньки Яіра). У трьох із чотирьох перелічених сцен (винятком є оздоровлення біснуватого) натрапляємо на заклик вірити, бо віра – це дорога, що веде до перемоги над страхом. Скажімо відразу, що тут не завжди йдеться про страх перед могутністю Ісуса, який зараз обговорюємо; це може бути також страх перед загрозою. Але саме в межових ситуаціях, коли людина зазнає найбільших страждань, може в особливий спосіб проявитися справжня віра. Це не означає, що учень Ісуса має негайно відкидати будь-який страх як почуття, що начебто не гідне християнина, – зрештою, це було б неможливо. Проте він повинен старатися належно пережити етапи страху, щоб дійти до акту віри. Деякі коментатори наголошують, що вислови на кшталт: «Будьте ж мужні… не бійтесь!» – що є дуже типовими для сцен теофанії (тобто об’явлення Бога), використовували в первісній Церкві також і під час ініціаційної Літургії. Читач Євангелія, який переживає свою «ініціаційну ніч» (коли вчиться повністю довіряти Богові), звісно ж, нажаханий, але цей момент відіграє дуже важливу роль у процесі його християнської формації. Навчаючи свого читача, Марко твердить, що той має з довірою підійти до Ісуса, навіть якщо почувається нечистим (і то морально, а не лише ритуально), як жінка, що страждала від кровотечі. Вона немовби пробувала викрасти чудо оздоровлення, усвідомлюючи, що її дотик як особи, що через хворобу є ритуально нечистою, поширить ритуальну нечистоту і на Ісуса. Тому коли Ісус побачив її, вона підійшла до Нього «налякана» (Мр. 5:33). Не почула, однак, суворої догани, а цілком навпаки – слова надії: «Твоя віра, о дочко, спасла тебе» (Мр. 5:34).