У Євангеліях можна знайти лише одну сцену, пов’язану з нашою темою. У цьому епізоді йдеться про страх Ісусових учнів: «Були ж у дорозі вони, простуючи в Єрусалим. А Ісус ішов попереду них, аж дуже вони дивувались, а ті, що йшли вслід за Ним, боялись. І, взявши знов Дванадцятьох, почав їм розповідати, що з Ним статися має» (Мр. 10:32). Ісус випереджає учнів, є Пастирем тих, хто вирішив піти за Ним. Учні знають, що чекає на їхнього Вчителя, до чого Він прямує, а Він часто пояснює їм, що після Нього їхньою дорогою теж буде дорога хреста. Варто звернути увагу на дистанцію між Ісусом, твердо налаштованим прийняти волю Отця, і нажаханими учнями, які простують за Ним на певній відстані. Марко говорить про фізичну дистанцію, про відстань між Ісусом та учнями, але цілком очевидно, що за цим криється моральна дистанція, неспроможність учнів прийняти надзвичайно важкі вимоги Ісуса. Бенуа Стандарт так підсумував цю сцену: «Для Марка Ісус є Свідком, який подолав страх і пориває за собою тих, хто хоче взяти участь у Його перемозі». Але на оте «поривання» потрібен час, результати будуть помітні не відразу.
Зовсім по-іншому учні поводяться після Зіслання Святого Духа, а саме – відважно борються з перешкодами. Про цю зміну виразно свідчить і зміст молитви молодої Церкви – яку св. Лука переказав у Діях апостолів – тієї миті, коли апостоли починають чітко відчувати ворожість оточення, коли стає зрозуміло, що раніше чи пізніше на них чекають утиски й переслідування. Церква, отже, у такій ситуації просить не про порятунок зі скрутного становища й стримування злих сил, як ми могли б сподіватися, а про відвагу в проповідуванні Слова. «“І тепер споглянь, Господи, на їхні погрози, і дай Своїм рабам із повною сміливістю слово Твоє повідати, коли руку Свою простягатимеш Ти на вздоровлення, і щоб знамена та чуда чинились Ім’ям Твого Святого Отрока Ісуса. Як вони ж помолились, затряслося те місце, де зібрались були, і переповнилися всі Святим Духом, і зачали говорити Слово Боже з сміливістю!» (Дії 4:29-31).
Бог відповів на молитву Своїх вірних і знову зміцнив їх даром Духа, Який зійшов на зібраних. Чому Дух приходить саме тоді? Пригадаймо собі вказівку Ісуса, яку навели євангелисти, – стаючи перед судом, не готувати промов на свій захист: «Коли ж видадуть вас і поведуть, не турбуйтеся заздалегідь, що вам говорити, а що дане вам буде тієї години, то те говоріть: бо не ви промовлятимете, але Дух Святий» (Мр. 13:11). Виникає запитання: чому саме судові справи є тими особливими нагодами, коли проявляється сила Духа? Чому саме в цій ситуації нажаханий учень Ісуса має відмовитися від продумування промови на свій захист, а повинен натомість покластися на Боже керівництво? Отже, дуже знаменним є факт, що дар Духа для нас випливає з Пасхальної тайни Ісуса. Духа нам було дано тоді, коли Ісус засвідчив вірність Отцеві до кінця. Так само й перед Духом відкривається особливе поле діяльности в нас, якщо ми проявимо абсолютну вірність Богові. Ба більше, тільки з Його допомогою можна подолати важкі випробування. І в цьому переконується молода Церква, а в особливий спосіб – апостол народів, Павло. Можливо, ми уявляємо його собі безстрашним героєм, який крокує світом, проповідуючи Євангеліє, проте в його листах можна натрапити на значну кількість зізнань, в яких автор каже, що відчуває страх, неспокій, тривогу. Цілком очевидно, що діяти йому було нелегко, передусім у тих містах, в яких зло залишило особливо сильний відбиток. Як говорити про християнську чистоту, про покликання до святости, розмовляючи з мешканцями Коринта – міста, відомого зовсім іншим способом життя? Тож немає нічого дивного в тому, що й Павла охопив жах. Як пише св. Лука, сам Христос заспокоїв Свого апостола: «Сказав же Павлові Господь у видінні вночі: Не бійся, але говори й не мовчи, бо з тобою ось Я, і на тебе ніхто не накинеться, щоб тобі заподіяти зло, бо Я маю в цім місті багато людей.» (Дії 18:9-10).
Звернімо увагу на останню частину процитованого речення. Тим елементом, який посилював страх апостола, було, мабуть, відчуття певної самотности, усвідомлення того, що його погляди поділяє заледве жменька людей, а тих, хто думав інакше, було незрівнянно більше. Так само почувався, напевне, пророк Ілля, коли скаржився Богові на горі Хорив: «Ізраїлеві сини покинули заповіта Твого та порозбивали жертівники твої, а пророків Твоїх повбивали мечем, і позостався я сам. І шукали вони душу мою, щоб узяти її» (1 Цар. 19:14). А Бог відповів пророкові, що має в Ізраїлі «сім тисяч, усі коліна, що не схилялися перед Ваалом» (1 Цар. 19:18). Подібно як герої біблійних книг, ми теж не є самотніми з нашим прагненням залишитися вірними Богові, і тільки Бог знає, скільки людей думає так само.
Однак ворожість оточення була не єдиною проблемою апостола. Павло знав свою слабкість: непоказний вигляд, невеликі, найімовірніше, ораторські здібності, якщо сам про себе каже, що «неук словом» (2Кор. 11:6). Він був не тією людиною, яка справляє приголомшливе враження вже під час першої зустрічі, а зовсім навпаки. То як міг переконати юрбу повірити в Христа? Стаючи перед коринтянами, Павло не мав наміру вдавати великого промовця (у нього вже був досвід виступу на Ареопазі, де його ідеальна промова, в якій використав доробок грецьких філософів і поетів, закінчилася невдачею, а Павло почув оте «витончене» знущання: «Про це будемо слухати тебе іншим разом») і вирішив узагалі не вдаватися до риторичних прийомів, а лише повністю довіритися силі Божого слова. Зізнається коринтянам: «І я в вас був у немочі, і в страху, і в великім тремтінні» (1 Кор. 2:3). Джузеппе Барбальо наголошує, що, на думку греків, промовець мав вирізнятися відвагою, бо міг запанувати над слухачами завдяки тому, що панував над собою та був упевнений у собі. Тому дехто з коринтян міг дивитися на Павла зі співчуттям чи навіть зневагою. Але Павло знав, що його слабкість вписується в парадоксальну логіку хреста – Бог обирає те, що слабке, щоб звершити найбільші діла. Слабкість Павла в підсумку виявилася його перевагою, ще більше відкриваючи його для дії благодаті та усуваючи небезпеку самообману – думок про те, що завоював увагу слухачів завдяки особистим якостям. Адже якби апостол був захопливим промовцем із бездоганною зовнішністю, який утішається загальним визнанням, існувала б небезпека, що головною причиною прийняття Слова буде захоплення особою, котра його проповідує. Однак якщо слухачі з радістю приймають Євангеліє – попри те, що людські якості Павла, який проповідує його, не викликають у них захоплення, – це означає, що в особі Павла діє Божа сила і це вона притягає натовпи. Сила може проявитися в слабкості проповідника.
Мабуть, тому Бог обрав також Тимофія – молодого, хворобливого, очевидно, кволого й дрібної тілобудови. Уже пишучи до коринтян, Павло боявся, що до його молодого співробітника можуть поставитися з недовірою, а тому зазначив: «Коли ж прийде до вас Тимофій, то пильнуйте, щоб він був безпечний у вас, бо діло Господнє він робить, як і я» (1Кор. 16:10). Ще більше причин для страху з’явилося в Тимофія після того, як він, у віці лише близько тридцяти років, став єпископом Ефеса, міста, в якому жила найбільша християнська спільнота на теренах Анатолії. Худорлявий, маленький єпископ має керувати великою Ефеською Церквою. Павло розпорядиться, щоб ніхто не легковажив його молодого віку, та, використовуючи різні заохочення, постійно підбадьорюватиме свого найближчого співробітника.
Сам апостол Павло має, однак, чимало інших причин для побоювань і страху. Зокрема, щиро зізнається коринтянам: «Бо коли ми прийшли в Македонію, тіло наше не мало спочинку ніякого, у всьому бідуючи: назовні бої, страхіття всередині» (2 Кор. 7:5). Проте не уточнює, що було причиною боротьби та страхів або хто спричинив їх. Одні коментатори вважають, що «бої» – це боротьба з перешкодами, а на думку інших – з противниками. Багато хто припускає, що причиною побоювань апостола була загроза провалу місії в Коринті. І це був не легкий неспокій, якщо автор, не вагаючись, використав форму множини слова «phobos» – «страх».
У Другому Посланні до коринтян двічі з’являється дієслово, яке походить від цього іменника, – phobeomai, що завжди стосується побоювань Павла стосовно ситуації адресатів. «Заручив бо я вас одному чоловікові, щоб Христові привести вас чистою дівою. Та боюсь я, як змій звів був Єву лукавством своїм, щоб так не попсувалися ваші думки, і ви не вхилилися від простоти й чистости, що в Христі» (2 Кор. 11:2-3).
Павло показує себе як батька молодої (або як так званого друга нареченого, який допомагає приготувати шлюбні урочистості), присутнього під час першого етапу шлюбу коринтської Церкви з Христом, яким було прийняття віри й хрещення. Нас, людей Заходу, дивує вже саме поняття «перший етап шлюбу», але воно відповідає єврейським звичаям укладання шлюбу. Отже, підписання шлюбного договору було рівнозначним зобов’язанню молодої пари зберігати вірність одне одному, бо з правового погляду вони були вже повноцінним подружжям, хоча ще й не жили разом і не мали статевих стосунків (це були не лише заручини, як інколи дехто вважає). Коли минав рік або кілька місяців, організовували весілля, після якого пара розпочинала звичне подружнє життя. Про таку модель шлюбу думає апостол, коли нагадує коринтянам, що вони вже перебувають у шлюбі з Христом, а отже повинні зберігати йому вірність. Говорячи про чистоту, Павло цього разу має на думці не статеві стосунки, а чистоту віри. Чи коринтяни збережуть чисту віру до остаточного укладення шлюбу, до дня, коли оселяться в домі Нареченого, тобто на небі? Ось що непокоїть апостола, ось за що він почувається відповідальним, адже як учасник – а з людського боку й ініціатор – цього шлюбу боїться, щоб йому не стало соромно перед Нареченим за довірену його опіці Наречену.
Павла турбували не тільки проблеми, що стосувалися віри, а й взаємини між коринтянами, які були далекими від християнського ідеалу. Апостол боїться, що після приїзду до Коринта буде змушений проявити суворість, а волів би цього уникнути. «Я ж боюся, щоб, прийшовши, не знайшов вас такими, якими не хочу, і щоб мене не знайшли ви таким, якого не хочете, хай не будуть між вами суперечка, заздрість, гніви, обмани, свари, нашепти, пихи, безладдя…» (2Кор. 12:20).
Ось таке воно, батьківське серце Павла – людини, яка не може байдуже дивитися на те, як його духовні діти, котрих він привів до Христа, розминаються з Євангелієм. Зауважмо, що серед цитованих уривків лише один стосується побоювань апостола за власну безпеку, за своє життя. Решта текстів є виявом турботи про довірену йому місію, про людей, яким приніс Євангеліє. Сам Павло немовби дедалі більше зникає в рамках своєї місії. Колись написав до галатів: «І живу вже не я, а Христос проживає в мені» (Гал. 2:20). А ми можемо перефразувати ці слова так: «Тепер уже боюся не за себе, а за Христа, Якого вам несу».