Труд мого батька завершувався. Через хворобу він вже не міг проповідувати, однак продовжував служити літургію та виконувати деякі церковні справи. Такій сумлінній та діяльній людині було важко чути, що члени церкви, забувши про його колишнє служіння, стали говорити, що йому час на пенсію. Таке ставлення, разом із політичними подіями та очевидною невдачею національного руху в цілому, скоротили життя мого батька, який до того ж мав хворе серце. Він тихо відійшов у віці 63 років, втомившись від життя і передавши себе в руки Господа.
Після того як тіло батька поклали в домовину, я вийшла в сад. Почуття, що володіли мною, неможливо передати словами. Я спрямувала свій погляд вгору й зрозуміла, що мій батько тепер удома, у Господа! Він вже ніколи не буде страждати! Моє серце несподівано сповнилося тихої радості. Бог і небо видалися мені такими близькими!
Я увійшла в альтанку, де батько полюбляв снідати, й сіла там. Підперши голову руками, я без сліз почала спостерігати за двома горлицями, які завжди прилітали о цій порі, щоб підібрати крихти хліба, які насипав для них батько. «Вам тепер його не дочекатись, – подумки сказала я їм. – Він сюди більше не прийде».
Тієї ж миті в мені наче щось розірвалося. Я раптом зрозуміла, що все, пов’язане з батьком на землі, закінчилося: батьківщина, дім і цей великий сад з усіма спогадами. Батько пішов, і тепер ми теж маємо залишити ці місця. Розрив із минулим стався в мені миттєво. Я не зронила жодної сльози над тими земними речами, які ми втратили разом із смертю батька. Все для мене втратило будь-яку вартість.
Сумний дзвін великого дзвону сповістив общині про те, що її пастор відійшов у вічність. До нашої осиротілої родини я повернулася цілком спокійною. Невдовзі був похорон, і тіло рідної й коханої людини зникло в холодній землі.
За три місяці мати, бабуся, сестра та я вже мешкали в найманій квартирі. Брат проходив військову службу, сестра Людмила була в шлюбі з наступником батька, а молодша, Боєна, перебувала в домі дядька Данила в М. Наша родина жила щасливо, особливо коли приїжджали на канікули сестри та брат. Тепер мати могла цілковито присвятити себе дітям. Нас відвідували родичі, і ми також їздили до них. Попри зовсім малий прибуток, ми могли жити більш безтурботним життям, аніж за життя батька, оскільки оточуючі більше не виставляли нам ніяких особливих вимог.
Ці роки, хоча й здавалися щасливими, не приносили нам задоволення, оскільки ми жили лише для себе. Світ фантазії все ще існував у нас всередині, і в ньому ясно відтворювалася наша внутрішня боротьба. Ми були відокремлені від зовнішнього світу і, водночас, не пристали до Бога, тож ми вигадували історії, в яких перепліталося і релігійне, і світське. Душі наші шукали чогось чи когось, хто б вивів нас із цього лабіринту.
І от якось узимку, коли ми гостювали в дядька Павла, він дав нам богемську[1] християнську газету «Вифанія» й сказав: «Це варто почитати». Ми взяли газету й почали читати. У ній ми вперше в житті побачили з любов’ю написане ім’я Ісуса Христа. Надрукований уривок з книги «Прийди до Ісуса!» справив на нас із сестрою особливо глибоке враження.
Передплативши цю газету, ми надіслали листа особисто редактору, брату Костомлатському, вихованцеві біблійної школи Санкт-Кришони. Незабаром у нас зав’язалося листування з ним та його нареченою, і дуже швидко в наших серцях народилося глибоке релігійне почуття. Лихо було в тому, що ми намагалися виправитися власними силами і через те почувалися нещасливими. Ми почали старанніше ходити до церкви, намагалися не пропускати причастя, створили дитячу бібліотеку, готували різдвяні подарунки, провідували хворих. Ми багато читали Біблію, проводили як належить недільні дні, і вони ставали для нас найбільш сумними днями.
Звичайно, Слово Боже спрямовувало своє світло в наші горді та самовпевнені серця. Воно відкривало нам наше відчуження від Бога, Його відсутність у нас і показувало наш гріховний стан. Дочитавши сьому главу Послання до римлян, ми в розпачі вигукували: «Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерті?» (Римлян 7:24)
Але милосердний самарянин[2] не міг пройти повз нас. Від Костомлатських ми отримали запрошення відвідати їх, і я була впевнена, що ми обов’язково повинні поїхати, інакше загинемо. Коли ворог душ людських побачив, що ми дійсно встали на шлях спасіння, він спробував усе, аби нас утримати. Раніше він ніколи не заважав нашим благочесним обрядам, бо знав, що без коріння дерево не виросте і будинок не встоїть без підґрунтя. Тепер диявол був ладний на все, аби відстояти свої бастіони. Він навіть спромігся використати материнську любов, аби створити перешкоди для нашої поїздки. Бабуся, мама, дядько й тітка мали сумніви щодо корисності нашого наміру, і ніхто з них навіть копійки не дав би нам на дорогу. Щоправда, у мене була акція, яку ще батько подарував, але на той час вона була майже нічого не варта.
Поклавшись на Бога й гаряче молячись про те, аби за цей «цінний папір» нам дали бодай 90 крон, я надіслала її панові В., адвокату та другу нашої родини. І Бог почув мою молитву! Доктор В. сам купив мою акцію за 90 крон. Така очевидна Божа допомога зміцнила в нас віру. Гроші ми тепер мали, але дозволу на поїздку довелося чекати з травня по вересень. Ми, звичайно, тоді не знали, що й це посприяло нам на краще. Як ми потім дякували Богові за цю затримку!
[1] Тобто чеську
[2] Див. Лк. 10:25-37