Інколи доводиться стикатися з запитанням, що сповнене нерозуміння: чому в Десяти заповідях особлива увага приділена вшануванню батьків дітьми («Шануй свого батька та матір – це перша заповідь з обітницею», Послання до ефесян 6:2), а про обов’язок батьків щодо виховання дітей нічого не сказано? Адже дітям належить, за повної пошани до батька і матері, з часом їх полишати (Книга Буття 2:24). Натомість батьки дітей не полишають.
Ба більше: згідно з Писанням, виховати богоугодне потомство – це призначення подружжя. Ось як про це говорить пророк: «Хіба Він не створив їх як одне ціле? І тіло, й дух належать Йому. Чому ж Він хоче, щоб вони були одно? Заради потомства, яке Йому вгодне» (Книга пророка Малахії 2:15, переклад МБТ). То невже виховання дітей у пізнанні Бога менш важливе, ніж пошана до батьків, яка випливає з цього виховання?
Щоб усунути це непорозуміння, треба згадати, що хоча Декалог і посідав в юдеїв пріоритетну позицію серед 613-ти заповідей Закону Мойсея, однак – не найголовнішу. Під час дискусії про владу Ісуса один із книжників запитав Його: яка з усіх заповідей найголовніша? І коли Христос нагадав йому про істинно головну заповідь, той одразу ж погодився: «Добре, Учителю! Ти поправді сказав, що “Один Бог і нема іншого, окрім Нього”, і що “любити Його всім серцем, і всім розумом, і всією душею, і з цілої сили”, і що “любити свого ближнього, як самого себе” – це важливіше за всі цілопалення і жертви!» Ісус же, побачивши, що розумно той відповідь дав, промовив до нього: ти недалеко від Божого Царства!» (Євангеліє від Марка 12:32-34).
Та і як же було не погодитися? Адже саме цю заповідь щосуботи читали в синагозі! Однак слова Ісуса – то не декларування заповіді, а тільки посилання на неї. Бо поділу Тори на розділи та вірші тоді ще не було, і щоби послатися на якийсь текст, потрібно було процитувати його частину. А повний текст цієї найголовнішої заповіді – такий: «Слухай, Ізраїлю: Господь Бог наш – Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю! І будуть ці слова, що Я сьогодні наказую, на серці твоїм. І пильно навчиш цього синів твоїх, і будеш говорити про них, як сидітимеш удома, і як ходитимеш дорогою, і коли ти лежатимеш, і коли ти вставатимеш. І прив’яжеш їх на ознаку на руку твою, і будуть вони пов’язкою між очима твоїми. І напишеш їх на бічних одвірках дому свого та на брамах своїх» (Книга Повторення Закону 6:4-9).
Отже, найперше і вихідне положення головної заповіді – те, що є тільки один Господь – Господь Бог Ізраїля. Далі заповідається любити Його всією своєю сутністю і зберігати Його слова у своєму серці. Й одразу після цього йде вимога завжди («…як сидітимеш удома, і як ходитимеш дорогою, і коли ти лежатимеш, і коли ти вставатимеш») наставляти в цьому своїх дітей! Лише опісля йдеться про зовнішні, видимі вияви, що ти ці заповіді виконуєш: «ознаку на руку» (тобто все, що робиш, треба робити виходячи з цього принципу), «пов’язку між очима» (усе, що бачиш, належить сприймати лише з погляду цих стосунків), написів на одвірках дому (на цьому має будуватися весь сімейний лад) і на воротах (життя твоєї сім’ї має бути свідченням для решти світу).
А отже, виховання дітей у любові до Бога становить принципову й невід’ємну частину найголовнішої Божої заповіді. І відповідальність за це покладається не на уряд, не на систему освіти й навіть не на недільну школу Це – виключний обов’язок батьків стосовно їхніх дітей: «…виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому» (Послання до ефесян 6:4).
Сьогодні нам усім – і педагогам, і батькам – украй важливо усвідомити: наші діти належать Богові, а не державі. Ми, а не чиновники з міносвіти, відповідальні за те, що і як наші діти вивчають. І якщо ми не формуємо світогляду наших дітей, то за нас це зроблять інші.