Це був футбольний матч у піонерському таборі, весь мій загін – фанати київського «Динамо» – готувалися до матчу серйозно. Тренувалися, вигадували підбадьорюючі кричалки, навіть збирали інформацію про членів конкурентної команди з іншого табору, щоби знати, як краще їх вирубати, якщо наших притиснуть.
Я пам’ятаю момент, яким гарним був мій приятель Майборода, коли впевнено та стрімко біг із м’ячем, я захоплено верещала, а він продовжував бігти, і якось ніхто вчасно не зрозумів, що він біжить прямо на мене, ось він заніс ногу, вдарив по м’ячу, я продовжувала заохочувати футболіста схвальним криком, а вже за мить, коли м’яч влупив мені в око й відкинув за лаву-дровиняку, валялася на землі, корчилася від болю, бо отримала єдину в цьому спортивному поєдинкові травму.
Майборода зблід. Матч припинили. Наш фізрук натомість не розгубився, він прикладав мені до ока почергово заморожену курку, що піднесли кухарі з їдальні, та шматок масла. Він погладжував мене по плечах і розповідав, що мені дуже пощастило, бо «м’яч більший за моє обличчя, тому синця може й не бути». Він це звав «правилом великого предмета». Далі він розповідав, як було б погано, якби Майборода поцілив у мене тенісним м’ячем, більярдною кулею або ж м’ячиком для пінг-понгу. «Тоді ти б була вся синьо-чорна, та жах, а зараз в тебе такий симпатичний рум’янчик на щічках! Ти лишень подивися», – і він тримав люстерко так, щоб я могла на себе глянути. Рум’янчик дійсно був, око трохи попливло, але я почувалася майже щасливою.
* * *
Моя перша публічна фотокартка з’явилася завдяки подарунку Майбороди мені на день народження. В 1989 році моє зображення виникло на стенді «Сучасний Київ», що був установлений на Хрещатику.
Там можна було побачити мій портрет, який Майборода в якийсь хитрий спосіб утиснув серед зображень поважних людей: творчих і робочих колективів киян.
Коли я проходила там уперше, то побачила, що його роздивляється ціла екскурсія школярів. Я миттю сховалася серед каштанової алеї, бо вирішила, що зараз мене викриють. І разом із портретом зірвуть і моє обличчя. Але портрет висів там дуже довго, я ніколи не наважувалася підійти впритул, непокоїлася, що мене впізнають, вирахують серед правдивих достойників-киян і звинуватять у хуліганстві. Але портрет нікого особливо не бентежив, і, здається, моє обличчя жило під склом до того моменту, як вирішили змінити експозицію.
* * *
Увесь місяць ми з друзями гомоніли про маніяків, бо до кількох шкіл начебто приносили брезентові лантухи з різними частинами тіла, начебто розпитували, чи, бува, ніхто такого не бачив? Лантухи виловив рибалка на одному з оболонських озер. Дорослі говорили про те, що з’явився маніяк, який ґвалтує та вбиває дівчат, треба поводитися обачніше й обережніше, деякі мами впадали в стан екзальтованої паніки, впроваджувалися комендантські години. Нам було лячно, і ми вигадували різні методи спротиву й обеззброєння маніяка.
Одного дня ми з подругою йшли на день народження до будинку, що стояв неподалік озера, де виловили «криваві лантухи». Ми вже сідали до ліфта, двері повільно зачинялися, як між дверей з’явилися великі руки в шкіряних рукавицях, що вже викликало підозру, бо був травень – не час носити рукавиці. Моя подруга Катерина почала страшенно верещати. А я зняла з ноги туфлю на шпильці й почала лупцювати щосили ті шкіряні руки, після чого до вереску Катерини додалося чоловіче ревіння: «Аааааа, що ви робите, я нічого такого. Я ж додому-уууу. Ого-ооооооо. Пррр-ри-пиніть!». За дверима ліфту хтось упав, але двері підступно розчинилися, і ми побачили чоловіка, що валяється на підлозі та скиглить, притискаючи до себе ранені руки…
Звичайно, що потім мені було соромно, що я ні сіло ні впало відшмагала нормального чоловіка. Чоловік лагодив у дворі автомобіль, йому зателефонував дядько з США, телефонні розмови на той час коштували дорого, дружина гукнула з вікна, щоби він поспішав, американській дядько на телефоні, чоловік чимдуж припустив до хати, а ми саме від’їжджали ліфтом, єдиний відомий за радянських часів спосіб зупиняти ліфт було відкривати йому двері, як щелепи дракону, – руками. Що чоловік і зробив. Ми ж подумали, що це – маніяк – «розчлєнітєль», тому я його відшмагала, як слід, завдала шкоди підбором-шпилькою. Виявляється, було боляче навіть крізь шкіряні рукавиці.
Це не завадило нам віддихатися, все з’ясувати, розреготатися до болю в животі та навіженої гикавки, на короткий час забути про його американського телефонного дядька й нашу іменинницю, пригостити одне одного «Амаретто», святкуючи народження Травневого Маніяка Шкіряні Рукавиці.
Тому спільне життя, як таке, не відбулося. Мораль цієї історії дуже проста: треба вмикати мозок і думати, навіть коли п’янке повітря всіма силами намагається тебе розгойдати й вивільнити від процесів думання й споглядання.