Письменництво – це щось дуже підозріле в очах громади. Часто письменникам незручно називати це заняття професією, і вони зазначають у різних анкетах «публицист(ка)», «журналіст(ка)». Ще підозріліше може виглядати хіба письменник із родиною. Але найгірше – це письменниця з родиною. Якщо письменник привезе з собою на фестиваль чи стипендію свою партнерку – це ще якось можуть зрозуміти. Але коли письменниця приїздить із партнером або і, боронь Боже, з дітьми – до цього організатори бувають морально не готові.
Ми колись про це говорили з німецькою авторкою Юдіт Герман, в якої теж є серія травматичних спогадів про спроби брати у свої робочі подорожі сина й актуального партнера.
Ось і зараз я отримала двомісячну стипендію в Австрії на наступний рік, де маю перебувати у Відні усі шістдесят днів і мешкати в трикімнатному помешканні разом із двома іншими стипендистами. Ясна річ, узяти із собою дітей буде не менш проблемно, ніж залишити їх на такий тривалий час. Так успіх перетворюється на покуту.
Поєднувати письменницьке й сімейне існування, не потрапляючи в цілковиту соціальну ізоляцію, взагалі проблемно, не кажучи вже про те, що до цього слід якось долучати ще професійне, родинне й товариське проведення часу. Усе життя борюся за те, щоби працювати віддалено й мати вільний графік. Важливо мати роботу, яка дозволяє не просто від дзвінка до дзвінка відсиджувати, а розподіляти власний час самостійно. Але мушу сказати, що робити це дедалі важче – діти стають старші й потребують більше уваги, не кажучи і про мою занепадаючу здатність працювати без вихідних і відпусток, у транспорті й о будь-якій порі дня й ночі. Але не здаюся й продовжую намагатися поєднувати писання з вихованням дітей, боротися за своє право подорожувати й писати, не травмуючи при цьому ні себе, ні сім’ю. Учуся просто повноцінно існувати, попри те, що я жінка, мати та ще й письменниця.
Хоча, ясна річ, бути жінкою в Україні й вести повноцінне існування, навіть якщо ти не письменниця, – це вже малоздійсненне завдання. Починаючи зі шкільної лави, де постійно застосовуються подвійні критерії, і те, що для хлопчиків – уже успіх, для дівчаток – у кращому разі, норма. Сексистська формула «ти ж дівчинка» передбачає, що ти в усьому краща за хлопчиків, але при цьому радісно погоджуєшся все життя перебувати на другорядних ролях «подруги», «соратниці», «помічниці», «окраси», на плечі якої лягає лише брудна й невдячна робота й майже ніколи – успіх, який досягається завдяки цій роботі, але апріорі є лише чоловічою заслугою.
Успішні жінки в Україні зазвичай майже соромляться свого успіху й публічно виправдовуються за те, що якось не вийшло їм бути «просто жінкою, матір’ю». А якщо отримують грамоти й відзнаки, то годі чекати вживання фемінітивів у вітальних написах. У кращому випадку вас, як свого часу Лесю Українку привітають із тим, що вдалося показати себе «єдиним справжнім мужчиною». Жінок у публічних сферах діяльності, у кращому випадку, просто терплять, як терплять, скажімо, вживання української мови в публічному дискурсі. А щойно опиняються за кадром, переходять на російську.
Критерії «правильності» для української жінки вкрай суперечливі. Жінка одружена, але без постійної роботи, – «сидить удома і нічого не робить». Одруженій і обтяженій дітьми жінці майже неможливо влаштуватися на постійну роботу, адже «діти хворітимуть». Але жінці неодруженій і бездітній також непросто, бо «ви ж вийдете заміж і захочете діток». Але навіть якщо жінці якимось чудом вдалося зробити успішну кар’єру, цим однаково нікому не догодиш, бо якщо сім’ї в такої жінки немає, то «чого варта така робота», а якщо сім’я є, то «це ж як діти і чоловік страждають». І в будь-якому з варіантів жаліти таку жінку нема чого, бо «сама собі винна».
А жінка, яка пише книжки, – це взагалі якийсь нонсенс. Навіщо писати, коли в тебе є чоловік і діти? Ніхто не розуміє. Винятком може бути лише створення вітальних віршиків із нагоди родинних урочистостей. Тоді це «правильна» творчість. Усе інше – «неправильна». Мене досі іноді запитують, коли я їду на стипендії чи презентації: «І як тебе чоловік відпускає?»