Щирість і емоційність у сприйнятті тексту читачами мені дуже подобається. Це ознака того, що текст «працює». Бо коли текст не дуже добре написаний, він не зачіпатиме емоції, і люди не асоціюватимуть себе з героями книжки.
Особливо зворушливо буває, коли люди настільки переймаються книжкою, що починають уважати себе прототипами. У мене не раз бувало, що знайомі й незнайомі мені люди вважали, що написане – саме про них. І навіть часом мали до мене претензії, обурювалися, що «насправді все було не так». Іноді прототипів на роль одного героя з’являлося кілька. Але всі мої герої – це збірні образи, у когось я піддивляюся незвичний жест, в іншого – вираз обличчя, манеру розмовляти, рису характеру чи якусь іншу деталь, яка видається мені цікавою. І якщо люди справді асоціюють себе з цим потім, це означає, що образ вийшов переконливим.
У нас переважно літературні тексти сприймають на зовнішньому рівні: поезія має бути римованою, найкраще – дотепною, не переобтяженою складними асоціативними зв’язками, сам поет або поетка повинні гарно виглядати зі сцени. Поезія в нас здебільшого функціонує в усному вимірі – на літературних фестивалях та інших публічних читаннях. Часто – як безкоштовний додаток до концерту чи дискотеки. Інтелектуальна неримована контемпляційна поезія, сприйняття якої вимагає вдумливості, вміння відчитувати в тексті приховані посилання, цитати й внутрішні рими, – не надто поширена в Україні. Те саме із прозою: критики сперечаються про те, роман це чи повість, наскільки захопливий у тексті сюжет, чи вживається ненормативна лексика, переказують зміст і старанно відділяють позитивних персонажів від негативних – третього не дано. Якщо замість сюжету автори «грішать» описами психологічних станів героїв, спробами відтворити неоднозначності й суперечливості емоційних переживань, якщо текст переобтяжений асоціаціями з маловідомими й неперекладеними в Україні книжками, якщо замість смішних матюків і мелодраматичних описів автори вибудовують складні синтаксичні конструкції, навантажені не менш складними смисловими асоціаціями, деталями описів чи вражень – ці тексти приречені на маргінальність.
Починається все, ясна річ, зі школи, де дітей учать запам’ятовувати, як звали, скажімо, собаку головного героя, але не навчають формулювати власну думку про книжку як цілісність, відчувати текст емоційно, відрізняти якісні тексти від позбавлених естетичної вартості, не вчать формувати власний читацький смак, нарощувати «читацькі м’язи», які дозволяють сприймати складніші й вишуканіші нюанси в текстах. Саме тому якісь тонші речі в тексті, ніж прості формальні «спецефекти», переважно пропускаються, читач їх навіть не помічає.
Цей етап сприйняття літератури, мабуть, відповідний загальному інтелектуальному станові суспільства. У нас дуже низька планка в усьому, що стосується поняття якості, зокрема й естетичної. Це, зрештою, закономірний еволюційний етап, який проходять усі види мистецтва, не лише література. Особливо це помітно в театрі. Український театр досі тяжіє до технічних прийомів і методів естетичного виразу, які у світовому театрі відмерли більше століття тому, коли зовнішній конфлікт у драмі замінився на психологічний і, щоби здобути прихильність публіки, драматургові вже не потрібно було змушувати героїв із надмірною «театральщиною» заколювати одне одного списом і водночас проговорювати свої репліки неприроднім і надміру гучним голосом.
У публічному дискурсі творення літературних бестселерів естетичний критерій узагалі здебільшого відсутній – достатньо публіцистичної актуальності. І тоді художні книжки провокують дискусії, які мали би точитися на шпальтах серйозної преси, якої в нас немає. Важливим для читачів здебільшого є не те, яка книжка, як вона написана, яка її естетична вартість, а те, про що вона. І що простіше й однозначніше можна це сформулювати, то краще.