Знаходячись у світі, але будучи не від світу (Івана 17:14-16), Церква є присутністю «того, що Боже» посеред «того, що кесареве». Стосовно держави вона виконує пророчу функцію, слугує совістю суспільства, закликає народи та їхніх правителів іти шляхом праведності.
Христос визначає роль Церкви щодо суспільства трьома особливими образами – сіль, світло, закваска: «Ви сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми. Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Матвія 5:13-16).
Сіль в античні часи була незамінним засобом, який запобігав псуванню їжі (м’яса, риби тощо). Сьогодні багато хто з християн намагається дистанціюватися від світу, щоби їхня «сіль» не втратила силу. Однак наша солоність – лише умова, що необхідна для досягнення мети. Сама ж мета – берегти світ від псування через свою в ньому присутність. Утеча від світу зовсім не сприяє досягненню цієї мети.
Подібно до цього й світло Божої присутності у світі через Церкву має бути видимим для всіх через наші добрі справи заради слави Господа. Політики можуть бути більш «гучними» чи менш «гучними», але ніякий звук не в змозі заглушити світло, яке світить у темряві. Звук та світло – різні явища за своєю природою.
Також «Царство Небесне схоже на закваску, що її бере жінка і кладе до трьох мірок муки, аж поки все не скисне» (Матвія 13:33, пер. Івана Хоменка). Закваска не в змозі чинити якийсь вплив на середовище, якщо не потрапить у нього.
Відтак усі три образи – і світло, і сіль, і закваска – передбачають безпосередню участь християн у житті суспільства.
Пророча роль Церкви щодо суспільства криється не в передбаченні майбутнього, а в збереженні світу від псування через неупереджене висвітлення всього, що не збігається з Божим задумом, коли «Закон припиняється, і не виходить до чину назавсіди право, бо несправедливий вигублює праведного, тому правосуддя виходить покривленим» (Авакума 1:4).
Уся історія служіння пророків у Старому Заповіті наскрізь пройнята розвінчуванням правителів, які творять зло та неправду. Подібним чином у Новому Заповіті Іван Хреститель викривав Ірода Тетрарха не лише за співжиття з Іродіадою, дружиною його брата, але «і за все зло, яке заподіяв був Ірод» (Луки 3:19).
Апостол Павло, перебуваючи під арештом, відкрито говорив правителю Феліксу, який мав повну владу над ним, «про праведність, і про здержливість, та про майбутній суд», що того «страх обгорнув, і він відповів: Тепер іди собі, відповідного ж часу покличу тебе!» (Дії 24:25). Коли ж в апостола з’явилася можливість захиститися перед царем Агриппою Другим, той, не знаючи, як сховатися від цього «захисту», намагається жартами ухилитися від відповідальності (Дії 26:28).
Авжеж, владі таке не до вподоби. Пророки завжди були, є та будуть більмом на оці та кісткою в горлі для правителів. Оскільки ж правителі мають усю повноту влади «під сонцем», бути пророком – заняття дуже ризиковане. Навіть Давида, чоловіка за серцем Божим, пророк Нафан викриває за допомогою алегорії (2 Самуїлова 12:1-14). Амос, звертаючись до придворного священика Амасії, намагається показати, що він – узагалі-то людина випадкова, і до пророчої справи ніби не стосується: «Я не пророк, і не син я пророків, я пастух та оброблювач диких фіґовниць. І взяв мене Господь від отари, і промовив до мене Господь: Іди, пророкуй Моєму народові Ізраїлеві!» (Амос 7:14-15).
Коли Церква вірна своєму пророчому покликанню, проблеми «під сонцем» їй гарантовані. «Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!» (Івана 16:33).