Ні для кого не секрет, що Ісус із Назарета був засуджений офіційним представником римської влади до смертної кари через розп’яття на хресті на підставі звинувачень, у першу чергу, політичного характеру. Але саме брак уваги до політичного виміру євангельської історії заважає інколи розглядати вельми цікаві грані життя античного Ізраїля, до якого довгоочікуваний Месія увійшов настільки раптово й настільки несподіваним для його сучасників чином. Спробуймо ж звільнитися із одновимірних шаблонних образів та розгляньмо політичну складову новозаповітних текстів.
Політична система Ізраїля, яка знайома нам із Євангельських оповідей, складалася в так звану міжзаповітну епоху, або «чотириста років мовчання» – термін від останнього старозаповітного пророка Малахії до початку служіння Івана Хрестителя, новозаповітного пророка. Весь цей час Бог не посилав пророків Своєму народові. Проте події цього періоду нам непогано відомі з історичних джерел. Найперше – із Книг Макавеїв та праць Йосипа Флавія.
Після смерті Александра Македонського (323 рік до Р. X.) його імперія, у повній відповідності з давнім пророцтвом (Даниїла 8:8), розпадається на чотири частини, очолювані його діадохами (наступниками). Ізраїль, як між молотом і ковадлом, виявляється між володіннями Селевка (Сирія) та Птолемея (Єгипет). Він стає об’єктом їхніх постійних взаємних територіальних претензій і ареною частих військових дій, «як корабель під час шторму, що його кидає хвилями по обидва боки» (ЙФ). Спочатку Єгипет більш-менш контролював палестинські землі, але вже з 223 до Р. X. Іудея практично безперервно знаходилася під впливом Сирії – найбільшої і найсильнішої з пост-Александрівських держав.
Євреї категорично відмовлялися шанувати загальновизнані святині «сирійського світу», й тому були неминущою незручністю для «старшого брата», який постійно побоювався підступу з їхнього боку. Тому Селевкіди провадили стосовно Ізраїля політику цілеспрямованої еллінізації (асиміляції євреїв у грецьку культуру). Спочатку вони начебто домоглися істотного успіху в цьому, щедро обдаровуючи місцеву еліту й священиків. Тих було звільнено від сплати особистих податків, а первосвященик навіть отримав право стягувати власні податки й став фактично головою національної автономії. На сплату за надані дари та привілеї іудейська еліта охоче підтримувала елліністичні реформи північних благодійників. Однак постійна боротьба між угрупованнями, які просували своїх кандидатів на жадану посаду первосвященика, регулярно призводила до міжусобиць, що зводило нанівець усі зусилля сирійців із досягнення стабільності в регіоні. Не допомогло навіть введення військ у Єрусалим Антіохом IV Єпіфаном 170 року до Р. X., ані встановлення в місті поліцейського режиму.
Двома роками пізніше (168 р. до Р. X.), коли Сирія зазнала невдачі в черговому поході проти Єгипту, в Єрусалимі поширилася чутка про загибель царя, і вуличні зіткнення переросли в масові заворушення. Тоді Антіох із метою «остаточного вирішення» єврейського питання вдається до крайніх заходів. Бажаючи радикально «виправити» ситуацію, раз і назавжди покінчивши з іудаїзмом, він розоряє місто, перетворює Храм на святилище Зевса Олімпійського, наказує знищити всі екземпляри Тори, а також під страхом смерті забороняє робити обрізання, дотримуватися суботи й відзначати іудейські свята. На храмовій горі він будує фортецю Акра («вища точка»). На довершення до всього сирійський цар паплюжить храмовий жертовник, власноруч і прилюдно зарізавши на ньому свиню.
Результат перевершує всі очікування. Міжусобні чвари іудеїв миттєво припиняються – у них з’являється загальний об’єкт ненависті, що всіх об’єднує. Починається національно-визвольна війна під проводом первосвященика Маттафія Хасмонея. Керують повстанцями сини Маттафії – Йонотан, Симон, Елизар та Йоанн. Роль головнокомандувача виконує старший із братів, Юда на прізвисько Маккавей (арамейське «Маккабі», що означає «молот» або «кувалда»). Після смерті Маттафії 166 року до Р. X. Юда стає первосвящеником.
Через три роки, у той же самий день, коли було спаплюжено Храм, – 25 числа місяця кіслева 165 року до Р. X., – Маккавеї захоплюють храмову гору й очищають Храм, на честь чого встановлюється Ханука, свято оновлення Храму – єдине зимове свято євреїв (Івана 10:22). Ще через рік Селевкіди залишають Єрусалим (за винятком фортеці Акра).
Після смерті Юди Маккавея 161 року до Р. X. наступником стає його брат Йонотан. Він підтримував претендента на сирійську корону Александра Баласа, і той, посівши престол 150 року до Р. X., щедро віддячив благодійнику, надіславши йому золотий вінець та пурпурову мантію. Александр затверджує Йонотана в званні первосвященика. Ізраїль офіційно набуває політичної незалежності та звільняється від щорічної данини.
Але, зі зникненням зовнішнього ворога, знову загострюється внутрішній конфлікт між елліністами (прихильниками грецького способу життя) і послідовниками ортодоксального іудаїзму. Останні отримують найменування «хасидим» – «вірні», відповідно до тексту: «Вірні Господу, співайте Йому, славте ім’я святе Його» (Псалми 29:5; у різних українських перекладах передається як «святі», «преподобні», «побожні»). Коли 141 року до Р. X. сирійці остаточно залишають Іудею, а наступник Йонотана Симон отримує титул «царствений священик», елліністи вбачають у цьому початок здійснення месіанських обітниць. Водночас хасиди так і не можуть пробачити Хасмонею прийняття первосвященицької честі за призначенням язичницького царя.
Після Симона, 134 р. до Р. X., титул, престол і священство успадковує його син Йоанн Гіркан, за царювання якого межі Ізраїля розширюються до кордонів періоду «золотого віку» при Соломоні. Навіть «закляті друзі» Ізраїля ідумеї (нащадки Ісава) вимушено приймають іудаїзм. Месіанські сподівання посилюються. Згодом в Єрусалимі править син Йоанна Гіркана Аристовул (104-103 рр.), після смерті якого зацарював його брат Александр Янай (103-76 рр. до Р. X.). На землю Палестини приходить спокій, життя народу стабілізується. Своїм намісником в Ідумеї Александр Яннай призначає впливового місцевого аристократа Ірода Антипатра Старшого (діда Ірода Великого). На політичну арену виходить сімейство Іродів.
Однак зі смертю Александра Янная (76 р. до Р. X.) благоденство Іудеї спадає. Александра Соломія, вдова царственого священика, відмовляється передати правління синам і продовжує царювати сама. Але оскільки, як жінка, вона не може бути первосвящеником, боротьба за цей титул поновлюється. Спочатку Александра по праву призначає первосвящеником свого старшого сина Гіркана Другого. Але амбітний Аристовул Другий відбирає первосвященство в брата.
Коли 67 року Александра Соломія вмирає, Аристовул узурпує ще й царську владу, залишивши Гіркана поза справами. Здавалося б, усе налагоджується і в Ізраїлі знову владарює царствений священик. Але до цього часу докорінно змінюється зовнішньополітична обстановка: відбувається близькосхідна експансія Римської імперії. Гіркан звертається за допомогою до римського головнокомандувача Гнея Помпея, який відвідав Палестину 63 року до Р. X. Він просить відновити справедливість, зробивши його первосвящеником. Відбувається розкол між прибічниками прозахідного цивілізаційного вибору та прихильниками давніх зв’язків із північним сусідом, який ще не втратив свого впливу. Знову починається міжусобиця. Помпей уводить у Палестину «миротворчі сили». Аристовул замикає перед ними ворота Єрусалима, але Гіркан відчиняє їх.
Помпей відновлює священство Гіркана, і згодом (47 року до Р. X.) Цезар призначає його етнархом («народним вождем»). Однак реальну владу, що включає командування військами та збір податків, римський правитель довіряє Іродові Антипатру Молодшому (сину Антипатра й батькові Ірода Великого), який стає першим прокуратором Іудеї. Так, під заступництвом Риму, євреї остаточно втрачають своє царство – Ізраїлем починають правити ідумеї.
Правда, 40 року до Р. X. (під час прокураторства молодого тоді ще Ірода Великого) Антигон, син Аристовула Другого, зробив останню відчайдушну спробу повернення Іудеї в лоно Східного союзу. Він спробував захопити єрусалимський трон, заручившись підтримкою парфян. Ті вторглися в Палестину й проголосили Антигона царем та священиком. Але 37 року Ірод після шестимісячної облоги взяв Єрусалим й умертвив Антигона. Цим закінчилося правління династії Хасмонеїв. Ірод отримав титул царя іудейського.