Іродияни були політичною партією прозахідного спрямування, найменшою з владних угруповань античної Іудеї. Становили її, в основному, прихильники правління династії Іродів.
Будучи прагматиками, іродияни практично втратили свою національну ідентичність. Вони вважали вищим громадським досягненням спокій і добробут, які Ізраїль знайшов під римським пануванням за правління царя-ідумея Ірода Великого, та сподівалися на возз’єднання палестинських земель під владою кого-небудь із його нащадків (що згодом і сталося за Ірода Агриппи Першого, який також отримав від Риму царський титул).
До релігії іродияни виявляли апатію. Іроди належали до ідумеїв (нащадків Ісава), прийняття якими іудаїзму було швидше дотриманням політичної доцільності, ніж актом релігійного навернення. Зміцненню ж Pax Romana (Римського світу) іудаїзм жодним чином не сприяв, швидше – навпаки. Тому іродияни сприймали прояви єврейської релігійності як етнокультурне явище, данину традиціям предків (інколи – надто фанатичну).
Безсумнівно, кращою формою держави для іродиян була монархія, але виключно за умови правління дому Іродів. Тому вони вкрай агресивно сприймали саму можливість приходу царя юдейського із дому Давида.
Ставлення іродиян до Риму мало регіональні відмінності. У Галілеї, де правив Ірод Антипа, а також в Ітуреї та Трахоніті – землях, відданих Іродові Філіпу (обидва – сини Ірода Великого, які не отримали царський титул, але мали при цьому владу тетрархів), іродияни були пасивно лояльними до імперської влади, яка служили запорукою збереження сприятливого для них status quo. В Іудеї ж, де після відсторонення від влади Ірода Архелая правив римський намісник, іродияни виявляли опортунізм, підтримуючи владу Риму, з одного боку, і розхитуючи і без того непевне становище намісника – з іншого.
Іродияни більш охоче, ніж інші, співпрацювали з римською владою, зокрема – допомагаючи стягувати імперські податки. Тому в разі, якщо податки, які збирали євангеліст Матвій та/або підопічні Закхея, були не релігійними, а казенними, то, на думку деяких дослідників Біблії, ці митарі могли бути іродиянами. Хоча їхні характерні для коенів імена роблять таке малоймовірним.
Цікаво відзначити, що іродияни взагалі жодного разу не згадуються в Луки та Івана – євангелістів, які писали в першу чергу для еллінської аудиторії. Мабуть, за межами Палестини про це угруповання нічого не було відомо. Іродияни згадані лише разу Матвія (22:16) і тричі – у Марка (3:6, 8:15, 12:13). Причому завжди – у компанії з фарисеями. І це незважаючи на всі радикальні розбіжності між цими партіями в сферах політики, релігії, способі життя тощо. Направду, ніщо так не об’єднує, як спільна загроза (яку й ті, й інші бачили в Ісусі)!
Зелоти. Це угрупування відоме як під грецькою назвою «зелоти» (буквально – «ревнителі», «прихильники»), так і під арамейською «кананіти» (із тим самим значенням), а також під латинською «сикарії» («убивці», «кинджальники»). Зелоти були радикальними націоналістами. Розчарувавшись у зусиллях фарисеїв протистояти еллінізації Ізраїля шляхом дотримання Закону, вони вели з представниками язичницької влади активну екстремістську боротьбу.
Для боротьби з Римом будь-які заходи й методи вважалися прийнятними, водночас зустрічні спроби нав’язати євреям римські порядки й святині зустрічалися зростанням опору й збільшенням чисельності зелотів. В кінці 60-х років від Р. X. це протистояння переросло в повномасштабну війну, яка призвела до руйнування Храму й утрати євреями державності, а також коштувала життя 600 тисячам євреїв (не рахуючи величезного числа померлих від голоду та проданих у рабство).
До релігії зелоти ставилися номінально (бути євреєм означало для них бути іудеєм). Бажаною формою правління була анархія – зелоти так само не довіряли національним правителям, які йшли на компроміс із римлянами, як і самим римлянам.
У число дванадцяти апостолів Ісуса входив Симон, названий грецьким євангелістом Лукою «Зилот» (Луки 6:15, Дії 1:13), а євангелістами-євреями – арамейською «Кананіт» (Матвія 10:4, Марка 3:18).
Єссеї («святі») були малочисленною групою (3-4 тисячі чоловік), яка, на відміну від зелотів, відмежувалася від іудейського суспільства через те, що воно роз’їдалося під впливом язичництва. Єссеї жили у віддалених місцях закритими громадами за своїм власним статутом. До релігії вони ставилися зі значною часткою містицизму. Стосовно римських суспільних інститутів практикували повну самоізоляцію. З усіх форм правління надавали перевагу теократії.
Деякі дослідники вбачають у діяльності та вченні Івана Хрестителя ознаки його виховання в умовах громади єссеїв. Те, що на шлюбі в Кані Галілейській (де на Матері Ісуса лежала якась частина відповідальності за частування) було «шість камінних посудин на воду, що стояли для очищення юдейського» (Івана 2:6), свідчить, що серед родичів або близьких родини Спасителя була певна кількість єссеїв. Річ у тім, що єссеї здійснювали ритуальні обмивання тільки «живою», тобто проточною водою. Вода в рукотворних посудинах була «мертвою», стоячою. Але вода в резервуарах природного походження продовжувала вважатися живою. Тому єссеї використовували для транспортування обрядової води ємності, висічені з каменю, а не виліплені з глини.
Учення єссеїв справило значний вплив на зародження в ранній християнській церкві ідей гностицизму.
Народ землі. Найчисельнішою (80-85 % населення), але лише в кризові моменти найбільш впливовою політичною силою Ізраїля, як і в будь-якій країні, були «безпартійні» маси – «народ землі» (по-єврейськи – «ам-а-арец»). До релігії більшість населення ставилася номінально покірно, слухняно виконуючи всі обрядові приписи. Оптимальною формою правління для народу була демократія. Ставлення до Риму виражалося в презирстві й ремствуванні.
* * *
Головним завданням будь-якого уряду було уникати горезвісних кризових моментів, або створюючи народу умови для благоденства, або тримаючи його в страху. Для успішного контролю над суспільством політики змушені завойовувати народні симпатії – догоджати своєму електорату. В іншому випадку їм залишається покладатися виключно на силу, істотно перевищуючи свої Богом дані повноваження. Бо, згідно зі Писанням, володарі – це «пострах не на добрі діла, а на злі. Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї, бо володар Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недарма він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві! Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління» (Римлян 13:3-5). Правителі, що вселяють страх як доброчинцям, так і злочинцям, руйнують моральні підвалини суспільства.
Шаноблива покора земному начальству ради сумління, що заохочує доброчинців і карає злочинців, була істотним елементом свідчення ранньої церкви. Апостоли повчають:
«Благаю вас, любі, як приходьків та подорожніх, щоб ви здержувались від тілесних пожадливостей, що воюють проти душі. Поводьтеся поміж поганами добре, щоб за те, за що вас обмовляють вони, немов би злочинців, побачивши добрі діла, славили Бога в день відвідання. Отож, коріться кожному людському творінню ради Господа, чи то цареві, як найвищому, чи то володарям, як від нього посланим для карання злочинців та для похвали доброчинців. Бо така Божа воля, щоб доброчинці гамували неуцтво нерозумних людей, як вільні, а не як ті, що мають волю на прикриття лихого, але як раби Божі» (1 Петра 2:11-16).
«Отже, перш над усе я благаю чинити молитви, благання, прохання, подяки за всіх людей, за царів та за всіх, хто при владі, щоб могли ми провадити тихе й мирне життя в усякій побожності та чистості. Бо це добре й приємне Спасителеві нашому Богові, що хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1Тимофія 2:1-4).