«По мові оцій Ісус очі Свої звів до неба й промовив: Прийшла, Отче, година, прослав Сина Свого, щоб і Син Твій прославив Тебе, бо Ти дав Йому владу над тілом усяким, щоб Він дав життя вічне всім їм, яких дав Ти Йому. Життя ж вічне це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його. Я прославив Тебе на землі, довершив Я те діло, що Ти дав Мені виконати. І тепер прослав, Отче, Мене Сам у Себе тією славою, яку в Тебе Я мав, поки світ не постав. Я Ім’я Твоє виявив людям, що Мені Ти із світу їх дав. Твоїми були вони, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли Твоє слово. Тепер пізнали вони, що все те, що Ти Мені дав, від Тебе походить, бо слова, що дав Ти Мені, Я їм передав, і вони прийняли й зрозуміли правдиво, що Я вийшов від Тебе, і ввірували, що послав Ти Мене.»
«Гамлет» Шекспіра повний дії. Примари, вбивства, любовні сцени, змови, випадкові смерті, зради, взаємні звинувачення, чергові інтриги і т. д. І ця постійна активність лише яскравіше висвічує нерішучість головного героя перед лицем занадто складних проблем. Іноді його нерішучість призводить до пауз у дії, але є один момент, коли немов уся п’єса завмирає – і в цю мить ми відчуваємо справжній жах.
Гамлет хоче помститися вітчимові, Клавдію, який убив його батька і узурпував датський престол. От прекрасна нагода: Клавдій один у своїй кімнаті, молиться, стоячи на колінах. Гамлет заносить меч – але зупиняється в роздумі. Клавдій молиться – значить, якщо убити його прямо зараз, злочинець, що розкаявся, потрапить у рай! Ні, слід почекати більш відповідного моменту. І похмурий сюжет рухається далі.
Він молиться! Таїнство, в яке немає доступу нікому, окрім того, хто саме молиться. Коли ми розглядаємо якусь картину, кожен з нас сприймає відтінки кольору по-своєму, і коли ви молитеся, я не можу знати, що відбувається між Богом і вами. Гамлет не знав, як і про що молиться Клавдій, але бачив, що повинен зупинити занесений меч і почекати. І зараз, зовсім з іншим царем – не вбивцею і узурпатором, а з царем, не винному в жодному злі, але також оточеним таємницею, інтригою і змовою, ми підійшли до того моменту, коли нам залишається лише чекати – і можливо, тихенько приєднатися до його молитви.
Ісус молиться! У Євангеліях подібні сцени зустрічалися і раніше, ми знали, що Ісус молиться, але не знали, як і про що. Для нас збереглося лише кілька прекрасних віршів, наприклад у Матвія (11:25-27), і вигук біля гробниці Лазаря (Івана 11:41-42). Зауважимо, що обидва ці уривки схожі на скорочений варіант тієї приголомшливої, екстатичної молитви, яку ми щойно прочитали в Івана. Одного разу я був присутнім на акторському читанні Івана. Дійшовши до цього місця, виконавець опустився на коліна і читав ці слова як молитву. Звичайно, саме так вони і звучать – як молитва, – саме так ми їх переживаємо. Іван зовсім не вкладає в Ісусові вуста якийсь богословський трактат у стислому викладі.
І, мені здається, Іван не зумів би так точно запам’ятати слова Ісуса, якби сам не повторював їх у молитві, знову і знову. Вираз «Ісус Христос», «Ісус Месія» у вірші 3 звучить якось дивно у вустах самого Ісуса; цілком імовірно, що тут і в інших контекстах Іван, молитовник і наставник, щось додав або змінив, щоб ця молитва могла бути використана вже його учнями і далі в молитовній практиці общини. Але суть молитви збережена, і вона підводить підсумок усьому, про що досі оповідало Євангеліє від Івана.
Сама ситуація молитви – наочне свідоцтво союзу Його з Отцем, тій близькості, про яку ми вже стільки чули. Пам’ятаю, якось у школі я грав разом з оркестром, вів свою невелику партію і переживав абсолютно незвичайне почуття через те, що музика творилася навколо мене, а не доносилася з радіо чи грамофона. Коли ця молитва стає вашою молитвою, ви входите в осереддя взаємної любові Ісуса і Отця, і ця любов, можна сказати, твориться навколо вас. Такий і зміст, і дія цієї молитви.
Перша частина цієї молитви містить прославлення і прохання. Обидві ці думки тісно пов’язані. Служіння Ісуса на землі завершується, але Йому ще належить пройти через величезне і тяжке випробування, яке чекає Його в цю ніч і наступного дня. Але ті справи, які Отець доручив Йому, Він вже зробив, слова, які слід було сказати, вже сказані. (Спробуйте пояснити це тим, хто вважає Ісуса великим учителем або цілителем, чиєю місією було зцілити якомога більше людей.) Усе, що Отець ввірив Йому, Він розкрив Своїм обраним учням. Це привід для радості і прославлення, і на цій ж основі будується благання.
Він просить Отця піднести Його, прославити, посадити поруч із Собою – на те місце, яке, згідно єврейської традиції, має зайняти Месія, Син Людський, істинний цар. Месія, як кажуть псалми, правитиме царством «від моря до моря, і від Ріки аж до кінців землі» (псалом 72:8). Іншими словами, він правитиме всесвітом. «Ось разом з небесними хмарами йшов ніби Син Людський, і прийшов аж до Старого днями, і Його підвели перед Нього. І Йому було дане панування й слава та царство, і всі народи, племена та язики будуть служити Йому.» (Дан. 7:13,14).
Коли Месія займе Своє місце, підійнявшись від світу, почнеться вік майбутній, той вік, який здалека передбачали єврейські пророки, про який учили єврейські мудреці, і настане кінець віку нинішньому. Прийде нове життя, нова якість життя, вічне життя – досить незграбний вираз, яким ми намагаємося передати цю якість («вічне життя» відрізняється від звичайного не лише кількістю, тривалістю, але також і якістю).
«Вічне життя», життя майбутнього віку, є щось більше, ніж обіцяне нам посмертне існування. І щось більше, ніж обіцянка якогось прийдешнього незмінного і вічного стану світу, в якому ми отримаємо свою долю. Новий вид життя народжується у світ в Ісусі і через Ісуса. Коли Він завершить Свою перемогу над самою смертю, усі Його послідовники, усі, хто повірить у Нього і зрозуміє, що Він дійсно «зійшов від Отця» і дійсно розкрив нам образ Отця і Його задум, усі Його прибічники скуштують «вічне життя» прямо тут і зараз. І це також – центральна тема Євангелія (пор. 3:16; 5:24).
Досі молитва Ісуса могла здаватися нам занадто піднесеною, щоб ми мали право приєднатися до неї, але в наступних двох розділах ми переконаємося, що стосунки Ісуса з Отцем, при усій їх унікальності, близькості, повноті взаємної довіри, не є «ексклюзивними». Ми покликані приєднатися до них.