Культурний релятивізм (латинською relativus – «відносний») – один із найрозповсюдженіших у XX столітті етичних напрямів. Для нього характерне заперечення будь-якого єдиного загального етичного консенсусу. Добро є те, що ця людина в цей проміжок часу вважає добром. Єдиних етичних принципів не може бути. Різниця переконань та принципів визначається неоднаковістю потреб людей та соціальних умов, в яких вони перебувають. Етичні «норми» культурно зумовлені та мають описовий, а не приписовий (прескрепційний) характер. Будь-яка моральність є всього лише сукупністю звичаїв. Цей підхід характерний для так званої «епохи постмодернізму» і є наслідком розчарувань у плодах «епохи Просвітництва», одіозно визначеної як «модернізм».
Умовною позначкою, від якої йде відлік початку епохи модернізму, вважають Французьку революцію 1789 року. До цього, у період, який отримав згодом не менш беззмістовну назву «премодернізм», етичний консенсус європейського суспільства формувався на основі релігії. Просвітителі проголосили звільнення від релігійного етичного консенсусу й установлення нового – на основі розуму. Всупереч очікуванням, замість формування нового консенсусу «розквіт розуму» призвів лише до плюралізму думок. У результаті вийшло точно за Оруеллом: «Усі рівні, але деякі рівніші, ніж інші»: якщо нема єдиних моральних норм, правий той, у кого є право вирішувати, хто має рацію. Коли ж вас і вашого опонента розділяє кулемет, сила ваших аргументів залежить від того, по який бік цього кулемета ви знаходитеся.
Мудрі кажуть: не хочеш розчаруватися – не зачаровуйся. Модернізм «звільнив» західне суспільство від «релігійної залежності». Але зачарування ілюзією побудови нового етичного консенсусу на раціональних засадах породило розчарування ідеєю консенсусу як такої. Зрештою, звільнившись ще й від ярма «визволителя-розуму», європейська культура повернулася до плюралізму думок та етичного релятивізму, які були притаманні античності. Такий стан суспільства отримав ще більш одіозну назву «постмодернізм» (умовною точкою відліку вважають падіння Берлінської стіни 1989 року).
Якщо модернізм усе ще визнавав об’єктивний характер моральних категорій добра і зла, то постмодернізм визнає лише суб’єктивні добро та зло. До того ж у контексті релятивізму поняття «істина» також відносне (див. Івана 18:38). Єдиною загальновизнаною чеснотою постмодернізму стає толерантність (тобто терпимість до всього інакшого). Але й вона не абсолютна, бо закликає бути нетолерантним до нетолерантності.
У концепції культурного релятивізму закладені дві серйозні проблеми. По-перше, культурний релятивізм узагалі не дає підстав для етичного вибору – кожен має право робити те, що йому самому заманеться (що вважатиме за благо). По-друге, відкидання етичних абсолютів внутрішньо суперечливе: якщо моральних норм не існує, то ніщо не може оголошуватися неправильним, зокрема й встановлення моральних норм.
Сильним аспектом культурного релятивізму є визнання важливості культурної контекстуалізації вживання моральних норм. Так, християнські етичні принципи кроскультурні. Вони витримали дві тисячі років апробації в різних культурах і в різних народів. Але, попри це, украй важливо застосовувати їх відповідно до культурного контексту, розрізняючи абсолютні моральні та культурно зумовлені аспекти їхнього втілення.