«Спритно відкидаєте ви заповідь Божу, аби зберегти своє передання. Бо Мойсей наказав: Шануй батька свого та матір свою, та: Хто злорічить на батька чи матір, нехай смертю помре. А ви кажете: Коли скаже хто батьку чи матері: Корван, чи дар Богові те, чим би ти скористатись від мене хотів, то вже вільно йому не робити нічого для батька чи матері, порушуючи Боже Слово вашим переданням, що його ви самі встановили». Марка 7:9-13
Ієрархічні підходи до окремих моральних категорій завжди були поширені в етиці. Так, Норманн Гайслер указував на ієрархію заповідей (моральні, ритуальні, культурні), Аристотель і Августин – на ієрархію чеснот (загальні, кардинальні, богословські); Макс Шелер і Дітріх Бонхеффер – на ієрархію цінностей. Але для прийняття відповідального морального рішення доцільно враховувати весь спектр категорій практичної етики.
Найвищим в ієрархії етичних понять є благо або добро. На ньому ґрунтуються уявлення про цінності. Цінності, своєю чергою, задають загальні принципи етичної поведінки. З принципів виводяться конкретні правила або заповіді. Практика виконання правил формує традиції. Традиції направляють конкретні рішення. До того ж, відповідальне етичне рішення має включати елемент передбачливості – прагматичної оцінки відповідності очікуваного результату поставленим цілям, а передбачуваних наслідків – традиціям, правилам, принципам і цінностям.
Найчастіше при прийнятті рішення керуються традиціями – тим, як прийнято. Це сфера звичаїв, а не моралі. Однак, якщо виникає конфлікт між традиціями та правилами (заповідями), пріоритет однозначно належить останнім. Так, у тексті Марка 7:9-13 Ісус говорить про благочестиву традицію («передання»), що зветься «корван» («дар Богові»), Той, хто дотримувався цієї традиції, визнавав, що все, що в нього є, дане йому Богом і, відповідно, належить Богові. Власнику ж воно лише довірене в тимчасове розпорядження. На цій підставі людина відписувала все своє майно в дар Храму з умовою, що, поки жива, вона буде продовжувати користуватися ним сама. Ця традиція служила прекрасним дисциплінуючим чинником у сфері богоугодного розпорядження матеріальними цінностями.
Ісус же наводить ситуацію, коли в когось, хто віддав усе своє майно Богу як корван, батько перебуває в скрутному становищі. Виникає конфлікт: хіба можна взяти те, що тепер належить Богові, й віддати людині лише тому, що вона – твій родич? Схоже, відповідь фарисеїв була негативною. Але при всій побожності традиції корвана, це – лише традиція («передання ваше»), водночас як турбота про батьків – Божа заповідь, і тому перевага при прийнятті рішення має віддаватися їй.
Аналогічним чином, при конфлікті правил і принципів необхідно керуватися принципами, так само як принципи слід перевіряти цінностями, а не навпаки. Здебільшого для будь-якого правила можна знайти виняток. Для принципів же винятків не існує. Пророк пише:
«Було тобі виявлено, о людино, що добре, і чого пожадає від тебе Господь, нічого, а тільки
- чинити правосуддя,
- і милосердя любити,
- і з твоїм Богом ходити сумирно» (Михей 6:8).
Правосуддя (справедливість), милосердя та сумирність – приклад безумовних і незмінних принципів. При цьому, хоча самі принципи християнської етики універсальні, у різних ситуаціях ті ж самі принципи можуть приводити до різних рішень. Але саме принципи задають правила, і вони ж визначають, коли необхідно зробити виняток. У Біблії можна найти чимало прикладів такого підходу. Розглянемо деякі з них.
Приклад 1 (Луки 17:11-19)
«І сталось, коли Він ішов до Єрусалиму, то проходив поміж Самарією та Галілеєю. І, коли входив до одного села, перестріли Його десять мужів, слабих на проказу, що стали здалека. І голос піднесли вони та й казали: Ісусе, Наставнику, змилуйсь над нами! І, побачивши їх, Він промовив до них: Підіть і покажіться священикам! І сталось, коли вони йшли, то очистились… Один же з них, як побачив, що видужав, то вернувся, і почав гучним голосом славити Бога. І припав він обличчям до ніг Його, складаючи дяку Йому. А то самарянин був… Ісус же промовив у відповідь: Чи не десять очистилось, а дев’ять же де? Чому не вернулись вони хвалу Богові віддати, крім цього чужинця? І сказав Він йому: Підведися й іди: твоя віра спасла тебе!»
Привертає увагу, що самарянин, який повернувся, саме й порушив указівку Ісуса: «Підіть і покажіться священикам», а дев’ятеро – виконали. Чому ж саме його дії схвалив Спаситель? І чому тільки його врятувала віра, якщо повірили, пішли й очистилися всі десять? Ми маємо справу з ієрархічним конфліктом етичних категорій заповіді та принципу. Основною цінністю в наведеній ситуації є сакральна чистота, у цьому конкретному випадку безпосередньо пов’язана зі здоров’ям. Адже прокажений був не тільки хворий фізично, але й не мав можливості приходити в Храм для поклоніння, бувши ритуально нечистим. На цій цінності ґрунтується принцип: віддати славу, хвалу та дяку Богові за послане Ним очищення. З принципу випливає заповідь – для цього потрібно показатися священикам, як Божим посередникам, щоб ті засвідчили очищення.
Усі десятеро вірили в майбутнє очищення – інакше, навіщо вони пішли б до священиків? Але вірою, що спасає, є не віра в зцілення, а віра в Того, Хто зцілює, у те, що Ісус є Христом, Божим Помазаником. Саме цю віру й засвідчив самарянин своїм поверненням. Він єдиний із усіх розпізнав конфлікт: навіщо йти до посередників, коли є можливість «хвалу Богові віддати» безпосередньо, віддячити Тому, у Кому втілена Божа влада. Таким чином, дев’ятеро виконали заповідь, але відійшли від принципу. Десятий же порушив і заповідь, і вказівку Вчителя, але вчинив найкращим чином відповідно до принципу.
Приклад 2 (Дії 4:15-20)
«І, звелівши їм вийти із синедріону, зачали радитися між собою, говорячи: Що робити нам із цими людьми? Бо ж усім мешканцям Єрусалиму відомо, що вчинили вони явне чудо, і не можемо того заперечити. Та щоб більш не поширювалось це в народі, то з погрозою заборонімо їм, щоб нікому з людей вони не говорили про Це Ім’я. І, закликавши їх, наказали їм не говорити, і взагалі не навчати про Ісусове Ймення. І відповіли їм Петро та Іван, та й сказали: Розсудіть, чи це справедливе було б перед Богом, щоб слухатись вас більш, як Бога? Бо не можемо ми не казати про те, що ми бачили й чули!».
У цьому випадку основною цінністю є справедливість (правосуддя). Її забезпечення є принципом, який за Божим задумом закладено в сферу державного будівництва (Римлян 13:1-5; 1 Петра 2:13-16). На цьому принципі ґрунтується заповідь покори владі. Порушення принципу й викривлення цінності, на якій він базується, стали причиною непокори апостолів духовному суду: «Розсудіть, чи це справедливе було б перед Богом, щоб слухатись вас більш, як Бога?» Як і будь-який виняток із етичних правил, такий учинок вимагає етичного обґрунтування на вищому рівні. Але при цьому, коли конфронтація Божої волі й вимоги влади неминуча, сумлінне порушення Закону передбачає й сумлінну готовність понести кару за непокору владі (див. Дії 5:41; 1 Петра 2:20-21; 3:14; 4:12-16).