Пригадую, як з висоти мого здоров’я я схилялася над хворими і жвавим голосом казала: “Бадьорися! Не здавайся!”
А у відповідь я отримувала болісну усмішку, а деколи погляд з проблиском докору. Він завжди вражав мене, викликаючи докори сумління, які здавалися мені недоречними. Адже я просто хотіла допомогти. Якби в мене була чарівна паличка, я б одразу повернула їм здоров’я. Я ж не була винна в тому, що була здоровою.
А зараз, з глибини мого теперішнього становища, я розумію той докір, коли здорові особи кажуть мені: “Веселіше! Не скаржся!”, “Ти заважаєш!”
* * *
Як же ж я прагну тепер, коли всі допомагають мені, допомагати іншим! Скільки б розуміння я виявляла в стосунках із хворими! Я була б готова на все: слухати їхні скарги, обіймати в моменти болю, витирати їхній піт, відганяти від них страх. Я б протирала їхнє чоло, я б переодягала їх, як дітей, я б подбала про їхній настрій, про їхню особисту гігієну, про все… і я була б завдяки цьому щасливою та відчувала б професійну гордість!
І це все зараз, коли я тут, а інші роблять все для мене…
* * *
Важко це все усвідомити, але треба перемогти себе, щоб не скаржитися і не нити. Настав час зрозуміти, що тепер не я віддаю накази…
* * *
Коли я одужаю, то знатиму принаймні одну річ, про яку раніше не здогадувалася: цей світ чудово обходиться без мене, а інші люди без мене спокійно продовжують жити.
Я думала, що ніколи з цим не погоджуся. А хвороба мене навчила, що це – заспокоєння.
* * *
Подивися на людей, яких зустрічаєш. Подивися в їхні очі, в їхню глибину так, щоб я побачила їх завдяки тобі.
Налагоджуй, виправляй, впорядковуй, зустрічай, вирішуй. Я довіряю тобі свої обов’язки. Але одну річ я попрошу тебе не робити. Не скаржся. Ніколи.
* * *
Щоб ніхто вже не казав мені: “Ти повинна…”
Повинна реагувати.
Повинна мислити позитивно.
Повинна приймати.
Повинна облишити скарги.
Повинна терпіти.
Повинна витримати.
Той, хто мені це каже, знає, що таке хвороба? Я знаю, що я повинна робити.
Я повинна повернути здоров’я тим, у кого я забрала.
Повинна визнати зло, яке вчинила іншим.
Повинна вивільнити те, що приховане в мені.
Повинна віддати всі борги.
Повинна пробачити себе за свої помилки.
* * *
Не забирайте в мене час. Він найдорожчий у моєму житті: час усвідомлення.
Не забирайте його в мене, намагаючись розважити мене, витрачаючись на слова без змісту, забираючи мене в себе самої.
Не позбавляйте мене найважливішого знання про себе саму, яке може дати мені лише страждання.
* * *
Ліжко № 25? Так, це я!
Я?
Я перетворилася на ліжко?
Я стала номером?
Ліжко № 25? Тиша! Ліжка не розмовляють.
* * *
Батьки, чоловіки, дружини, діти, друзі, наберіться терпіння.
Зберіть докупи все ваше терпіння, якого в мене вже немає. Дивлячись на ваше, я відновлю своє.
* * *
Хтось біля мене втратив терпіння? Воно тепер у мене, адже мені бракувало його. Швидко я його зможу повернути…
* * *
Ти справді прагнеш навчитися чогось від мене, хворої людини?
Добре, давай так: не кажи мені, що я повинна робити, ліпше спитайся в мене, що повинен робити ти.
* * *
Хто знає життя краще за того, хто “живе”? Який багатозначний парадокс!
Здорові багато чого можуть навчитися від хворих і мало чого можуть їх навчити…
* * *
Якби ти хоча б на мить відчув на собі той жар, який відчуваю я – вогонь, що горить у моєму серці, – та щоразу наповнював би повсякденні жести несподіваним відтінком, то був би сам настільки здивований та задоволений, що вже не міг би без цього обходитися.
* * *
Так, згодна, світ хвороби відрізняється від світу здоров’я. Але ви, здорові, не вірте, що тут все наповнене смутком, нудьгою та тривогою.
Знали б ви, скільки тут народилося дружб!
Знали б ви, яка радість може народитися між нами!
* * *
Сьогодні я весела.
Біль нарешті дав мені трішечки відійти, я можу стати на ноги, енергія пульсує в моїх венах. Що ще потрібно?
Я озброююся візком з крапельницею, чіпляю урологічний пакетик і самостійно виглядаю назовні. Скільки ж народу в коридорах! Яка жвава метушня!
Яке ж прекрасне життя!
* * *
Я не знаю, для чого існує Всесвіт. Можу лише здогадуватися. Хвороба допомагає мені це зрозуміти.
* * *
Сьогодні завдяки одному блискавичному здогаду я зрозуміла, якою є моя місія.
Всі сили, радість, подив, яких у мене вже немає; все життя, якого мені бракує, я можу віддати іншим!
Це парадокс? Ні! Це мій обов’язок. Не для інших – для себе!
Як мені це вдасться?
Допомагаючи іншим усвідомити ту радість, силу, подив, які є в них перед очима і яких вони не бачать. Усвідомити те “життя”, яке вони мають, не знаючи про це.
Чому я повинна це зробити?
Бо сенс, який здорові надають своєму “життю”, пояснює мої страждання.
* * *
Мені бракує дерев. Мені бракує тиші гірської стежини. Мені бракує пташок. І величних морських хвиль, що набігають на берег.
Тобі довіряю всі мої бажання. Не забудь про них. І використай так, як слід.
* * *
Радість, яку ти маєш і не цінуєш, я, позбавлена радости, вважаю невиправданим марнотратством.
* * *
Життя, яке для мене зупинилось, ти маєш цінувати! Не витрачай його намарно.