Тихо! Говорить душа
Якщо хворобі вдалося зупинити моє тіло, то тепер рухатиметься моя душа.
* * *
У той час, коли біля мене вся діяльність сповільнюється, коли медсестра зашторює вікно, щоб змусити мене спати, а тиша потихеньку проповзає під дверима та заспокоює мої почуття, саме тоді я і зустрічаюся з власною душею.
* * *
Дуже обережно я виходжу в коридор, щоб трішечки пройтися. Тут настільки пожвавлена біганина туди-сюди, що мені здається, що я перебуваю на центральній площі міста.
Я зазираю в зал очікувань, але там немає жодного вільного місця.
Я намагаюся дістатися кінця коридору, де є велике вікно, що виходить на сад. Там стоїть група лікарів, які про щось дискутують.
Я повертаюся у свою палату, щоб заховатися в туалеті, але у дверях немає ключа.
Господи, де ж мені сховатися?
* * *
Сьогодні я відсутня. Я вирішила піти на одну важливу зустріч.
Я йду на зустріч із собою.
* * *
“Тобі щось потрібно?”
“Так. Мені потрібне затишне місце, де я змогла б розмовляти з моєю душею”.
* * *
Це моє незнайоме тіло об’являє мені один свій аспект, про який я навіть не здогадувалася. Воно мені роздратованим тоном нагадує про те, що дотепер я його сприймала як коробку для моєї душі. Я забула про його вірне та мовчазне служіння мені.
Тепер воно не мовчить. Воно привертає увагу до себе з неймовірною агресивністю. Воно карає мене за те, що я забула про нього.
Воно кричить: я теж твоя душа! А моя душа відлунням повторює: я є також твоїм тілом!
* * *
Сповнена болем. Сповнена відчаєм. У цю мить відсутність душі стає нестерпною.
Це стається тоді, коли все навколо і всередині мене перевертається з ніг на голову. Немає бажання жити, занепадають сили витримувати, зникають терпіння та надія.
У такі моменти від мене залишається лише хворе тіло, позбавлене будь-якого змісту.
Але саме тоді, коли я досягаю дна прірви, душа нагадує мені, що вона про мене не забула… Я чую її щоразу, коли вона намагається звільнити в мені місце, що було б заповнене не болем, а грандіозним бажанням жити, настільки ж великим, наскільки великим є мій відчай.
Саме в такі моменти я розумію, що найсильнішою є завжди душа. І вона завжди перемагає!
* * *
Сьогодні санітарка накричала на того, хто сидів на краєчку мого ліжка. Вона сказала, що це питання гігієни. Шкода!
Ця особа на краєчку ліжка випромінювала тепло. А мені воно дуже потрібне.
Ця рука, що лежала на моїй нозі, надсилала мені повідомлення любови. А я вже відчуваю голод за любов’ю.
Кожна фраза мала специфічний відтінок, кожен рух сприймався як вияв ласки. Кожне слово доторкалося до мене, а моя душа почувалася живою та активною.
А я – це моя душа!
* * *
Я б хотіла, щоб мій ангел-хоронитель нарешті показався мені. Я б сказала йому: “Стань біля дверей і зазирай у душу кожного, хто приходить до мене. Впускай лише тих, хто любить. Тих осіб, які приходять з цікавости або через незрозуміле відчуття обов’язку, відправляй назад”.
Потім я усвідомлюю, що в цьому немає потреби. Ангел-хоронитель вже це робить моїм поглядом, щоразу ставлячи “діагноз”: цей так, цей – ні.
Вибір за мною.
* * *
З мого ліжка здається, що все перебуває в стані спокою. Ідеальна тиша. Час завмер. Нічого не відбувається. Та все ж…
Та все ж саме зараз моє тіло шукає невідомими шляхами сили для продовження боротьби. Серце зондує глибини, вишукуючи невідомі ресурси.
З мого ліжка здається, що все завмерло, що нічого не рухається, але щось таки відбувається: душа працює!
* * *
Праця душі є довгою дорогою, яка ніколи не закінчується.
Куди вона провадить? Неважливо. Плоди її праці збираються на кожному кроці.
* * *
Що спільного між душею і “ванночками”?
Що спільного може мати наше найбільш таємниче з диявольським інструментом?
І все ж…
Чи не з душі я черпаю сили, коли потрібно пройти це прокляте випробовування?
Чи не до душі я звертаюся, щоб витерпіти всі процедури?
Чи не душа є тією вчителькою, що вчить мене приймати з гідністю?
* * *
Сьогодні один мій друг сказав: “Я вже годину сиджу з тобою. Я говорю, а ти не слухаєш. Твої вуха сприймають лише твої скарги. Я прийшов допомогти тобі відкритися та зрости. А ти закриваєшся в собі, як їжак, і скручуєшся в клубочок. Не думаю, що я тобі потрібний”.
Це правда. Як він може мені допомогти, якщо я зачиняю перед його носом двері моєї душі?
* * *
Моє тіло живиться з душі. Зараз моє тіло хворе, тож я маю забезпечити його здоровою їжею. Чому ж тоді так часто я пропоную йому отруту сліз оплакування себе самої?
* * *
Страждання відділяють мене від тебе. Ти б хотів пережити мою хворобу разом зі мною, але це неможливо. Незважаючи на те, як сильно я тебе люблю, ти перебуваєш на тому березі ріки. І незважаючи на те, як ти любиш мене, я є на цьому…
Тож розіб’ємо ланцюги, що сковують наші душі, щоб вони нарешті зустрілися.
* * *
Чому ті, хто так прагне доглядати нас, не мають бажання хоч щось про нас знати?
Чому щодня я чую стільки запитань про те, що відбувається з моїм тілом, і жодного про те, що ж відбувається з моєю душею?
* * *
Так, я сміюся. Чому ти дивуєшся? Навіть хворий може бути щасливим, коли його душа робить крок уперед.
* * *
Коли біль відступає і тіло нарешті відпочиває, тоді душа хотіла б попросити допомоги. Але через власну сором’язливість вона мовчить.
* * *
Якби душа мала голос, скільки б її закликів я проігнорувала?
* * *
Моїм останнім бастіоном є моя душа.