Перш ніж приступити до вивчення цього розділу, для читача буде корисним звернути увагу на структуру книги Неемії. Спочатку (див. Неем. 1:1-7:5) записана особиста розповідь Неемії від часу, коли ми вперше чуємо про нещастя й ганьблення залишку в Юдеї та про запущений стан Єрусалима до закінчення будівництва стіни. Уривок Неем. 7:5-73 містить «книжку перепису тих, хто прийшов перше». Далі (Неем. 8:1-10:40) міститься читання закону Ездрою, а також результат цього, що вилився в сповіданні гріхів та у висновку заповіту про виконання закону й усіх церемоній дому Божого. Ця частина книги, якщо вона й написана Неемією, написана не від першої особи однини, як попередня частина, а написано, що «ми» зробили те чи інше (див. Неем. 10:30,33,35).
Тепер, підійшовши до вивчення розділу 11 книги Неемії, ми знаходимо розповідь про те, як були розподілені люди в Єрусалимі й у містах Юдеї по своїх родах; потім, в уривку Неем. 12:1-26, подано список священиків, які прийшли із Зоровавелем та Ісусом, а також левитів, які були записані головами родів у певні періоди. У віршах Неем. 12:27-43 описується освячення стіни, і розділ завершується призначенням деяких над комірними кімнатами й розповіддю про обов’язки й значення співаків та придверних (Неем. 12:44-47). Останній розділ (Неем. 13:1-31) оповідає про зловживання, які Неемія виявив, повернувшись в Єрусалим після візиту до вавилонського царя, а також потужні зусилля, які він направив для їхнього виправлення. Цей розділ, як і церемонія освячення стіни, написана самим Неемією, оскільки це те, що він сам бачив і робив.
Можна помітити, що перші два вірші розділу 11 є окремими – завершеними самі в собі: «І сиділи зверхники народу в Єрусалимі…» Раніше було сказано: «А місто було широко-просторе й велике, та народу в ньому мало, і доми не були побудовані» (Неем. 7:4). Дійсно, у той час місто практично являло собою занедбані руїни, і тому народ у цілому не мав засобів для існування. Але оскільки воно завжди було місцеперебуванням влади, і при цьому «святим містом», начальники, які також були заможними людьми, звичайно, оселилися в межах його священних стін. І якби вони були людьми віри, то бачили б його не таким, яким він був у реальності перед їхніми очима, а яким він мав стати в майбутньому – «містом великого Царя» – і, як таке, «короною пишноти, розрадою всієї землі» (див. Пл. Єр. 2:15).
Як і раніше, була потреба в людях, як і в начальниках, і, отже, «решта народу кинули жеребки, щоб привести одного з десяти сидіти в Єрусалимі, місті святому, а дев’ять частин зостаються по інших містах» (Неем. 11:1). Крім цього, були інші, «що пожертвувалися сидіти в Єрусалимі» (Неем. 11:2), і про них сказано, що народ благословив їх. Ті, на яких випав жереб, пішли по необхідності; але ті, які зголосилися добровільно, були спонукувані власним вибором і почуттям. Ця спонтанна пропозиція самих себе могла виходити тільки з любові до місця, яке Бог бажав і обрав для Свого проживання, і тому воно було свідченням того, що вони якоюсь мірою увійшли в думки й серце Бога.
Далі іде опис розподілу народу по країні (див. також 1Хр. 9:2-16). В Єрусалимі були, крім священиків і левитів, діти Юди й Веніямина (див. Неем. 11:4,10,15), тоді як у містах були «священики, і Левити, і храмові підданці, і сини Соломонових рабів[1]». Ми можемо коротко розглянути деталі. Від Юди у святому місті було «чотири сотні і шістдесят і вісім хоробрих людей» (Неем. 11:6) – усе з «синів Перецових», тобто всі вони сходять до сина Юди, і це доводить, що вони можуть підтвердити свій родовід. Від Веніямина було дев’ятсот двадцять вісім. З них «Йоїл, син Зіхрі, був провідником над ними, а Юда, син Сенуїн, другий над містом» (Неем. 11:8-9).
Тут ми знаходимо достатнє підтвердження того факту, що, крім священиків і левитів, з Вавилона були повернуті тільки два коліна – Юди й Веніямина, – або їхні представники. Те, що серед них могли бути окремі члени інших племен, такі, наприклад, як Анна, що була «з племені Асирового» (Лк. 2:36), жодним чином не суперечить цьому твердженню. Тільки Юда й Веніямин були повернуті як племена; інші племена є «загубленими» до цього дня, схованими в шляхах Божих серед народів землі; але швидко наближається час, хоча це й не відбудеться раніше приходу нашого великого Бога й Спасителя Ісуса Христа, коли вони будуть виведені зі свого притулку й поміщені в безпеці й благословенні у свою власну землю під мирним царюванням їхнього славного Месії (див. Єр. 29:14; 31:1-40; Єз. 20:33-44).
Також можна звернути увагу на те, з якою старанністю наводиться родовід народу. Воістину це має першочергову важливість для святих Божих, і особливо для стародавнього Божого народу. Оскільки вони пробули у Вавилоні сімдесят років і оскільки ми самі знаємо вплив такого оточення, було б не дивно, якби вони влаштувалися в країні, в яку були приведені силою, якби в справах і заняттях повсякденного життя вони або, принаймні, їхні діти, породжені у Вавилоні, забули країну свого народження й перестали пам’ятати Єрусалим як підставу своїх веселощів. Запис їхнього родоводу показує, що з ними цього не відбулося, що вони продовжували цінувати своє походження від Авраама як свою найголовнішу спадщину, бо це ставило їх серед народу, до якого благоволить Ієгова і серед якого Він Сам живе.
Отже, вони не були подібні до Ісава, який знехтував своїм первородством; але вони приліплювалися до нього серед усіх своїх страждань і ганьблення як до Богом даного права на всі свої національні сподівання й надії. Велика справа для святих повсякчас – вести запис свого родоводу. Юдей робив це, зберігаючи письмове свідчення свого походження; християнин може робити це, тільки ходячи в послуху, у силі Духа, не ображаючи Його, бо Він Один дає нам вигукувати «Авва, Отче!» і Він Сам свідчить духу нашому, що ми – діти Божі. Крім того, пред’явлення їхнього права було необхідністю для задоволення їхнього домагання жити у святому місті (див. Езд. 2:59,62). Як у книзі Ездри, так і тут (і ми хотіли б підкреслити це), відповідальність пред’явлення правового титулу лежала на тих, хто претендував на вхід.
[1] Пояснення останніх двох класів міститься в наших примітках до розділу 2 книги Ездри.