«Ходили тоді розпорошенці, та Боже Слово благовістили. Ось Пилип прийшов до самарійського міста, і проповідував їм про Христа. А люди вважали на те, що Пилип говорив, і згідно слухали й бачили чуда, які він чинив. Із багатьох бо, що мали їх, духи нечисті виходили з криком великим, і багато розслаблених та кривих уздоровилися. І радість велика в тім місті була!
Був один чоловік, на ім’я йому Симон, що до того в цім місті займавсь ворожбитством та дурив самарійський народ, видаючи себе за якогось великого. Його слухали всі, від найменшого аж до найбільшого, кажучи: Він сила Божа, що зветься велика! Його ж слухалися, бо він їх довший час дивував ворожбитством. Та коли йняли віри Пилипові, що благовістив про Боже Царство й Ім’я Ісуса Христа, чоловіки й жінки охристилися. Увірував навіть сам Симон, і, охристившись, тримався Пилипа; а бачивши чуда й знамена великі, він дуже дивувався. Як зачули ж апостоли, які в Єрусалимі були, що Боже Слово прийняла Самарія, то послали до них Петра та Івана. А вони, як прийшли, помолились за них, щоб Духа Святого вони прийняли, бо ще ні на одного з них Він не сходив, а були вони тільки охрищені в Ім’я Господа Ісуса. Тоді на них руки поклали, і прийняли вони Духа Святого! Як побачив же Симон, що через накладання апостольських рук Святий Дух подається, то приніс він їм гроші, і сказав: Дайте й мені таку владу, щоб той, на кого покладу свої руки, одержав би Духа Святого! Та промовив до нього Петро: Нехай згине з тобою те срібло твоє, бо ти думав набути дар Божий за гроші! У цім ділі нема тобі частки ні уділу, бо серце твоє перед Богом не слушне. Тож покайся за це лихе діло своє, і проси Господа, може прощений буде тобі замір серця твого! Бо я бачу, що ти пробуваєш у жовчі гіркій та в путах неправди. А Симон озвався й сказав: Помоліться за мене до Господа, щоб мене не спіткало нічого з того, про що ви говорили… А вони ж, засвідчивши, і Слово Господнє звістивши, повернулись до Єрусалиму, і звіщали Євангелію в багатьох самарійських оселях.»
Я єпископ, і мені багато доводиться покладати руки на людей, молячись, щоб на них зійшов Дух Святий. Це часто буває дивний досвід, особливо на нічній пасхальній службі, коли ми в напівтемряві входимо в собор, ведені свічкою, яка символізує воскреслого Ісуса. Потім вогні запалюються, звучить орган і вигуки «Алілуя!», ми святкуємо воскресіння. Ми оновлюємо обітниці, дані при хрещенні, а потім – іноді ще похрестивши декількох людей – приступаємо до обряду конфірмації (покладання рук єпископом з молитвою): ті, хто був хрещений раніше, можливо, ще в дитинстві, нині хочуть приступити до здійснення обіцянок, які за них були зроблені раніше.
Коли мене запитують детальніше про сенс того, що відбувається, я часто згадую цей уривок Дій. Зрозуміло, я ні секунди не думаю, що нинішній обряд у моїй церкві точно відтворює те, що відбувалося тоді в Самарії. Я не єрусалимський апостол, а люди, які проходять конфірмацію, не самаряни, яким треба вперше відчути присутність і силу Духа. Проте, оскільки наші прадавні тексти не виявляють якогось єдиного, чітко фіксованого способу ініціації, церква (на мій погляд, мудро) розробила способи, які в цілому відповідають тому, що робили перші апостоли, їх загальному підходу. До речі, повинен відмітити, що іноді я зустрічаю конфірмованих мною людей рік-півтора потому, і вони розповідають чудові історії про те, що Бог відтоді зробив в їх житті. Тому, всупереч думці скептиків, не потрібно дивитися на конфірмацію як на порожній і віджилий обряд.
Про самарійську історію Лука повідомляє з кількох причин, які накладаються одна на одну, через що, на перший погляд, важко зрозуміти головну думку. Спробуємо розібратися.
Спершу ми читаємо про Пилипа, одного із семи дияконів, поставлених у 6-му розділі. Мабуть, він, подібно до Степана, швидко переріс чисто адміністративні завдання, заради яких був призначений. Разом з багатьма іншими він у поспіху покинув Єрусалим після смерті Степана, але він жодним чином не ховається. Навпаки, він відправився в одне з міст Самарії. Далі в цьому розділі ми знаходимо його в Газі, а ще трохи пізніше – в Кесарії, разом з чотирма дочками, які усі мають пророчі дари (21:8-9). Показово, що в останньому уривку він названий «благовісником»: мабуть, у ранній церкві різні служіння не виключали одне одного. Пилип міг поєднувати «дияконію» з іншою діяльністю.
Ще суттєвіше – куди він відправився. До самарян, жителів гористої місцевості між Юдею на півдні і Галілею на півночі, юдеї з обох її меж ставилися з глибокою підозрою і ворожістю. Самаряни – народ, який знаходився в Землі обітованій, коли євреї були у вавилонському полоні, і після повернення з Вавилона вони виявили себе сусідами. Самаряни (до речі, невелике їх число існує і понині, на жаль, вони часто розглядаються лише як туристична пам’ятка) сповідували дещо іншу форму юдаїзму. Стосунки між ними і юдеями були відверто ворожими, і часом виникали озброєні зіткнення.
Між тим ще на початку Дій Ісус заповідав свідчити про Нього не лише в Єрусалимі і Юдеї, але і в Самарії, «аж до останнього краю землі» (1:8). Чітко продуманого плану в апостолів на це не існувало і багато що вирішувалося по ходу справи, причому вирішувалося успішно. Основний поштовх самарянській місії дали гоніння в Єрусалимі: розсіюючись з Єрусалиму, християни говорили про Ісуса з усіма, як юдеями, так і не юдеями. Пилип порушує багатовікове табу (як колись порушив його Ісус: Ів. 4; Лк. 17:11-19), а самаряни доброзичливо зустрічають його проповідь про Ісуса Месію, не в останню чергу, через його чудотворні зцілення.
З погляду Луки, ще важливіше подальше. Багато самарян увірували і хрестилися в ім’я Ісуса. Дізнавшись про це, єрусалимські апостоли пішли на безпрецедентний крок. Мабуть, самаряни, що навіть повірили і хрестилися, ще не мали того досвіду Духа, який отримали перші християни на П’ятидесятницю. І от відбувається щось, що ламає традиційні бар’єри підозри. Апостоли вирішили, що до подій у Самарії слід поставитися з усією серйозністю, а не дивитися на самарян із зарозумілістю, обмежуючи приналежність до нового руху правовірними юдеями.
Подібно до того, як у V столітті керівники церкви ухвалили, що покладати руки на людей (в обряді, який згодом дістав назву «конфірмація») має право єпископ і тільки єпископ, – ясно показуючи, що нові вірні входять саме в церкву, а не в приватний клуб, – єрусалимські апостоли вирішили відрядити в Самарію Петра та Івана, щоб ті поклали руки на навернених і помолилися про дар Святого Духа. Так і зробили. Хоча Лука прямо не каже цього у в. 17, очевидно, передбачається, що самарянські християни отримали дар мов, як і учні Ісуса на першу П’ятидесятницю: не тому, що цей єдиний у Новому Заповіті прояв Духа, а тому що глосолалія стає зримим доказом того, що сталося. З подальшого видно, що деякий зримий знак присутності Духа дійсно був даний.
Потім події приймають непростий оборот. Розповідь про волхва Симона нагадує нам, що благовістя завжди зустрічає на своєму шляху нові і часто несподівані виклики. Спочатку усе йшло добре. Симон був відомим у Самарії чарівником, що дивував народ своїми магічними дослідами. Його вважали кимсь «великим». Лука не вдається до деталей: можливо, Симона проголошували (або навіть він сам себе проголошував) втіленням або маніфестацією Єдиного істинного Бога, але впевненості немає. У будь-якому випадку цей Симон швидко усвідомив, що Пилип має силу більшу ніж у нього. Він увірував, хрестився і ходив за Пилипом по п’ятах.
Виявилось, не усе так просто. Коли прийшли Петро з Іваном і стали покладати на тих, хто увірував, руки, – створюється враження, що повз Симона це пройшло стороною?! – на нього справила якнайглибше враження така сильна, як він думав, «магія». Люди, на яких були покладені руки, дивовижним чином преображалися! Щось з ними відбувалося: нова сила, нові мови… і Симон хотів цього! Він хотів не дару Духа, а дару покладати на людей руки, щоб Дух на них сходив. Відповідно, він став обіцяти Петру великі гроші. Звідси пішло згодом слово «симонія», тобто спроба продати чи отримати церковні посади і взагалі духовні речі за гроші.
Петро відреагував дуже різко. Таким грошам, каже він, одна дорога: у погибель, і тобі з ними заразом. На жаль, подробиць ми не знаємо. Симон, отримавши суворе попередження, став просити Петра помолитися, щоб з ним не сталося лихого. Доля Симона Луці не цікава: цікаво лише те, що будь-яка спроба поставити Дух під людський контроль безумна і має бути відразу знехтувана. Дух дихає де хоче і як хоче. Ні Петро, ні Іван, ні Пилип, ні якась інша людина, тоді і згодом, не може зробити нічого кращого, як відкритися Духові, дозволити Йому провадити себе.
Саме це сталося з Пилипом далі.