«Тоді Павло став посередині ареопагу й промовив: Мужі атенські! Із усього я бачу, що ви дуже побожні. Бо, проходячи та оглядаючи святощі ваші, я знайшов також жертівника, що на ньому написано: Незнаному Богові. Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того я проповідую вам. Бог, що створив світ і все, що в ньому, бувши Господом неба й землі, проживає не в храмах, рукою збудованих, і Він не вимагає служіння рук людських, ніби в чомусь Він мав би потребу, бо Сам дає всім і життя, і дихання, і все. І ввесь людський рід Він з одного створив, щоб замешкати всю поверхню землі, і призначив окреслені доби й границі замешкання їх, щоб Бога шукали вони, чи Його не відчують і не знайдуть, хоч Він недалеко від кожного з нас. Бо ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо, як і деякі з ваших поетів казали: Навіть рід ми Його! Отож, бувши Божим тим родом, не повинні ми думати, що Божество подібне до золота, або срібла, чи до каменю, твору мистецтва чи людської вигадки. Не зважаючи ж Бог на часи невідомости, ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися, бо Він визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ через Мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши. Як почули ж вони про воскресення мертвих, то одні насміхатися стали, а інші казали: Про це будемо слухати тебе іншим разом… Так вийшов Павло з-поміж них. А деякі мужі пристали до нього й увірували, серед них і Діонисій Ареопагіт, і жінка, Дамара ім’ям, та інші із ними.»
Одна з переваг шахів полягає в тому, що можна грати відразу з декількома партнерами. Гросмейстери навіть проводять сеанси одночасної гри: перед ними сидять безліч партнерів, і вони переходять від дошки до дошки, ставлячи кожного в безвихідь і завдаючи їм поразки за поразкою…
Щось подібне Лука хоче створити своїм переказом Павлової промови в Ареопагу. Не розбиратимемо її уривки по черзі, а візьмемо їх відразу в цілості: промова така важлива, така унікальна, така повна різних сенсів і при тому така коротка, що інакше буде важко сприймати.
До речі, Дії 17:22-31 – це саме короткий переказ промови, а не уся промова. Чому я так думаю? За двох причин. По-перше, у грецькій історіографії існувала традиція, яку Лука знає і яку наслідує: якщо тобі невідома чиясь промова повністю і дослівно, ти можеш сам написати текст, виходячи із загальних міркувань відносно того, що мав сказати оратор. По-друге, уявимо: говорить Павло! Той самий Павло, який, навіть розмовляючи з друзями, міг говорити так довго, що одного разу після півночі якийсь слухач не витримав і, задрімавши, вивалився з вікна (Дії 20:7-12). Чи можна уявити, що, отримавши шанс виступити в Ареопагу, найзнаменитішому форумі грецького світу, апостол проповідував лише дві хвилини (це ще якщо промовляти слова повільно)?
Проте хоча Лука викладає промову конспективно, суть її зрозуміла. Вона дуже продумана і добре ілюструє те, що мав на увазі Павло, коли згодом написав: «Полонимо всяке знання на послух Христові» (2Кор. 10:5). Він не просто натискає на кнопочки місцевої культури, то згадуючи про напис, то цитуючи язичницького поета, тим самим підладжуючись до аудиторії. Нічого подібного! Він робить щось більше. Втім, певне зерно істини в такому припущенні є: це видно з ремарок Павла з приводу вівтаря з присвяченням «Незнаному Богові». Що мається на увазі?
Одним з найбільш респектабельних філософських підходів в Античності (його обговорює і Цицерон) полягав у наступному. У нас просто недостатньо даних, щоб сказати, існують боги чи ні, а якщо існують, то чого вони від нас хочуть (якщо взагалі хочуть). Цей підхід може бути пов’язаний як з глибокою байдужістю, так і з покірливою відкритістю, готовністю сприйняти нове. Адже одна справа, коли людина каже: «Зрозуміло, що про богів ми ніколи нічого не дізнаємося. Ну і чудово. Про всяк випадок я приноситиму на жертовнику ягняти раз на рік, і сподіваюся, що в разі чого, цього буде достатньо. А в іншому – заживу як сам вважаю за потрібне». І зовсім інше, коли людина каже: «Я вірю, що десь є певна божественна суть, яка набагато більша, ніж ми можемо навіть уявити собі, і набагато важливіша, ніж нам зазвичай здається. Тому я тримаю своє серце відкритим і сподіваюся, що одного разу я дізнаюся». Перший підхід можна назвати «закритим агностицизмом»: ми не знаємо, ми не можемо знати, і нам це подобається. Другий підхід можна назвати «відкритим агностицизмом»: ми доки не знаємо, але можливо, що існує щось велике, що в принципі доступне пізнанню, якби тільки шляхи пізнання були відкриті. Власне, перший варіант можна навіть іменувати непослідовним агностицизмом: занадто вже впевнено він декларує, що ми нічого не можемо знати, – звідки такі відомості, що не можемо? Другий варіант тоді виходить послідовним агностицизмом: людина проявляє агностицизм навіть відносно самого агностицизму.
Саме про другий вид агностицизму Павло говорить у зв’язку з вівтарем «Незнаному Богові». Він починає і закінчує свою промову питанням про незнання і про те, як Бог позиціонує Себе по відношенню до цього незнання. Почавши з цього незвичайного жертовника, апостол закінчує ствердженням, що часи невідання закінчилися (в. 30).
Язичницькі слухачі стикаються з поняттям, яке мало здатися для них досить дивним: історія рухається в певному напрямі, має Богом встановлену мету, і важливо зрозуміти, в якій її точці ми знаходимося. Концепція глибоко юдейська і готує звістку про те, що Бог зробив в Ісусі і які подальші обіцяння. Що стосується незнання – з цією темою Павло виявив «вікно», через яке може просочитися світло до слухачів, – агностики в чомусь були праві, але віднині незнання залишається в минулому. Як би відгукуючись на недобрий натяк у в. 19, апостол також оголошує: жодних таємниць! Слухачі дійсно можуть знати зміст його проповіді. Він прийшов в Атени не з тим, щоб приховувати, але щоб відкривати. Проте Павло зовсім не збирається конструювати певне псевдобогослов’я з шматочків місцевої культури. За його словами, Бог тужить про Атени і попереджає їх про прийдешній суд, оскільки Атени повні храмів і жителі весь час приносять жертви найрізноманітнішим богам і богиням. Між тим Бог-Творець, Який створив весь світ, не мешкає в рукотворних храмах: можна уявити, як при цих словах Павло махнув рукою в бік Парфенону, що велично височів неподалік (та і зараз стоїть – одне з чудес світової архітектури і найкрасивіших будівель, колись зведених). Дивовижно красиво, немов би каже Павло, але абсолютно не до справи. Що ж до тваринних жертвопринесень істинному Богові, це теж невірний шлях. Адже насправді все навпаки! Не ми даємо щось Богові, а Бог дає нам. Це близько до того, що було сказано в Діях 14:15-18.
І ще важливий момент: яким би не був Бог, ми можемо бути упевнені, що всі ці ідоли із золота, срібла, каменю та інших матеріалів не мають з Ним нічого спільного (17:29). Вони теж відбивають неуцтво і якнайглибшу людську помилку: так, їх творці відчували присутність божества, але гадки не мали, що з ним робити і чому.
Поки все звучить дуже по-юдейські. Дуже типово для антиязичницької пропаганди, яку ми знаходимо у єврейських апологетів того часу, і наступних часів. І це чітко співвідноситься, як Павло нагадує солунянам, з тим, що він говорив їм ще в першій проповіді (1Сол. 1). В основі благовістя лежить уявлення про Бога-Творця. Без Бога-Творця навіть благовістя про надію на майбутнє купується ціною звістки поганої: нинішній світ до майбутнього блаженства не причетний. З Богом-Творцем ми знаємо: хоча багато що йде не так, ми не віддані на свавілля некомпетентним, взаємно ворогуючим, а часом і відверто злісним божествам. Деякі тлумачі невдоволені, що в Павловій промові прозвучало мало «Євангелія», мало «благовістя». Але ж усе, про що він говорить тут, є благовістя. А благовістя про Ісуса Христа виростає безпосередньо з цього вчення про створення. Про це ми прочитаємо далі.