Текст для проповіді: “Нарешті, всі будьте однієї думки, співчутливі, братолюбні, милосердні, покірливі; не відплачуйте злом за зло або лайкою за лайку, а навпаки, благословляйте, [знаючи], що ви були покликані на те, аби успадкувати благословення. Бо хто хоче життя любити й бачити добрі дні, нехай утримує [свій] язик від зла й уста від лукавої мови; нехай ухиляється від зла і чинить добро, нехай шукає миру та побивається за ним. Адже очі Господні – на праведних, а Його вуха звернені до їхньої молитви; обличчя ж Господнє проти тих, хто робить зло! І хто заподіє вам зло, коли ви будете прагнути добра? А коли й терпите через праведність, то ви – блаженні. Їхнього залякування не бійтеся і не тривожтеся! Господа Христа освячуйте у ваших серцях і будьте завжди готові дати відповідь кожному, хто запитує вас про вашу надію, але з лагідністю і страхом, маючи добру совість, аби тим, чим обмовляють [вас як злочинців], були посоромлені ті, хто кепкує з вашого доброго способу життя в Христі. Адже краще, якщо на те Божа воля, страждати, будучи доброчинцем, аніж злочинцем” (1-е Петра 3:8-17).
Час після Трійці – це час осмислення Церквою дії Святого Духа в ній, молитовних роздумів над природою і місією спільноти святих. Сьогоднішнє гасло нагадує нам про людську недосконалість як невід’ємну складову життя спільноти Христової: “Носіть тягарі один одного і таким чином виконаєте Закон Христа” (Галатів 6:2).
“Носити тягарі” – це відомий вислів у Старому Завіті, який апостол Павло передає грецькою мовою, його значення: “прощати”, “не тримати образи”, “потерпіти замість того, щоб помститися”. Навчитися прощати один одного – це навчитися сприймати свого ближнього так, як сприймає його Христос, дивитися на нього очима Ісуса, Який простив нас і прийняв у наших немочах. Цей процес взаємного прийняття є настільки важливим, що участь у ньому апостол називає виконанням “Закону Христа”.
Чимало людей у Церкві відчувають невдоволення і навіть розчарування через недоліки своїх ближніх, а деякі навіть готові покинути спільноту Христову через “людський чинник”. Втім, нам варто зрозуміти, що покликані й об’єднані Христовою благодаттю люди – недосконалі, і так має бути. Тому сприймаймо нелегкий процес “носіння тягарів” як невід’ємний аспект природи Церкви, і саме в цьому процесі Дух Святий діє найбільш виразно, змінюючи людські серця через стосунки.
Сьогоднішній текст проповіді – це частина Соборного Послання апостола Петра, тобто, Послання, зверненого до Церкви в цілому, а не лише до конкретної громади. Тому апостол торкається найбільш важливих питань християнської віри і побожного життя. Оскільки саме щоденне життя, побут і праця складають основу нашого буття (свята – лише острівці урочистості й радості в життєвому морі), то апостол Петро звертає увагу на найбільш актуальні його питання.
У першій частині уривку Петро закликає до смирення, любові й прощення в стосунках один з одним: “Нарешті, всі будьте однієї думки, співчутливі, братолюбні, милосердні, покірливі; не відплачуйте злом за зло або лайкою за лайку, а навпаки, благословляйте, [знаючи], що ви були покликані на те, аби успадкувати благословення. Бо хто хоче життя любити й бачити добрі дні, нехай утримує [свій] язик від зла й уста від лукавої мови; нехай ухиляється від зла і чинить добро, нехай шукає миру та побивається за ним”.
Такі заклики свідчать про те, що проблеми в стосунках між братами і сестрами у Христі існували, що рання Церква не складалася з ідеальних людей. Проблеми людських взаємин залишаються, і Бог очікує, що довірившись дії Святого Духа, ми будемо йти шляхом вдосконалення. Але це вдосконалення не може бути одноосібним, не може відбуватися у власній “кришталевій вежі” чи темній келії, поза іншими людьми, які можуть нас дратувати. Цей процес може відбуватися лише в спілкуванні, через “тертя” і випробування, яке часом відкриває нам неочікувані та неприємні сторони нашої власної природи.
Апостол Петро нагадує, що наше життя проходить перед очима Господа, тобто, у Його присутності, адже Він спостерігає за тим, як ми виконуємо “Закон Христа”: “Адже очі Господні – на праведних, а Його вуха звернені до їхньої молитви; обличчя ж Господнє проти тих, хто робить зло! І хто заподіє вам зло, коли ви будете прагнути добра? А коли й терпите через праведність, то ви – блаженні”.
У другій частині уривка Петро надає своєму заклику нового відтінку, кажучи, що саме добрі стосунки в щоденному житті братства Христового є освяченням Божого імені: “Господа Христа освячуйте у ваших серцях і будьте завжди готові дати відповідь кожному, хто запитує вас про вашу надію, але з лагідністю і страхом, маючи добру совість, аби тим, чим обмовляють [вас як злочинців], були посоромлені ті, хто кепкує з вашого доброго способу життя в Христі. Адже краще, якщо на те Божа воля, страждати, будучи доброчинцем, аніж злочинцем”.
Заклик “освячувати Бога”, тобто, звіщати світові Його святість, добре відомий у Старому Завіті, тому народ Ізраїлю вважав освячення імені Бога сенсом свого існування в світі. Те ж саме стосується і Церкви, адже Христос говорить у молитві “Отче наш”: “Нехай святиться ім’я Твоє” (Матвія 6:9). Втім, це освячення – не щось ритуальне, віддалене від життя, що здійснюється у священних стінах храму. Освячення Бога – тобто, проголошення Його святості світові, – це справа кожного дня, і вона виявляється в добропорядному, наповненому Духом Святості житті. Тоді ми зможемо без сорому і страху “дати відповідь кожному, хто запитує вас про вашу надію”, тобто, про Добру Звістку спасіння у Христі. Тоді навіть страждання і мученицька смерть будуть частиною цього освячення.
Тексти, які ми читаємо сьогодні на богослужінні, поглиблюють думку, представлену в Посланні Петра. Історія Йосипа з Книги Буття 50:15-21 розповідає про його шляхетне прощення братам усіх завданих кривд і образ. Мотивом для цього було те ж саме, про що говорить апостол Петро: “Хіба ж я можу бути замість Бога?” (Буття 50:19) Саме цим була обумовлена щирість його слів і справжність прощення. Прощаючи, він виконував “Закон Христа”.
В унісон з цим мотивом звучить і застереження апостола Павла: “Нікому не платіть злом за зло, дбайте про добро перед усіма людьми. Якщо це залежить від вас, – живіть з усіма людьми в мирі. Не мстіть за себе, любі, але дайте місце гніву Божому, як написано: В Моїй владі є помста, і Я віддам, – каже Господь. Але якщо твій ворог голодний, – нагодуй його; якщо спраглий, – дай йому пити; роблячи це, ти нагортаєш йому на голову палаюче вугілля” (Римлян 12:17-20). Успіх у такому поводженні представлено як духовну перемогу: “Не будь переможений злом, але перемагай зло добром” (Римлян 12:21).
Уривок із Євангелія від Луки 6:36-38, що передає повчання Нагірної Проповіді за версією цього євангеліста, теж демонструє пряму залежність стосунків людини з Богом від уміння вибудовувати щирі взаємини з людьми: “Будьте милосердними, як і ваш Отець милосердний. Також не судіть – і не будете суджені; не осуджуйте, щоб не бути осудженими. Прощайте – і проститься вам; давайте – і дасться вам; міру добру, натоптану, струснуту й переповнену дадуть вам у поділ. Бо якою мірою ви міряєте, такою ж відміряється вам”.
Усе це стверджує важливість неодноразово проголошеної істини Євангелія: духовне зростання через взаємини між недосконалими людьми в спільноті Христовій є невід’ємною частиною християнського вчення про Церкву.
Тож, любімо братів і сестер в їх недосконалості, як і Господь полюбив нас у наших слабкостях. Не уникаймо спілкування з тими, кого ми, можливо, вважаємо, недостойними учнями Христовими. Шукаймо взаємного прощення, примирення і духовного збудування у Святому Дусі через буття в Тілі Церкви!
Вікарій Дмитро Цолін, 25.06.2023