Текст для проповіді: “Сівши напроти скарбниці, Він дивився, як люди кидають мідяки до скарбниці. Численні багатії вкидали чимало. І підійшла одна бідна вдова, і вкинула дві лепти, тобто кодрант. І, покликавши Своїх учнів, Він сказав їм: Запевняю вас, що ця бідна вдова вкинула більше за всіх тих, які кидали тут до скарбниці, бо всі кидали з надлишку, а вона дала зі своєї убогості все, що мала, весь свій прожиток” (Марка 12:41-44).
Дорогі брати та сестри!
Чи любите ви отримувати подарунки? Впевнений, що серед вас навряд чи знайдеться людина, яка б відмовилася від доброго подарунку. Уявіть собі, що у вас урочисте свято, і ваші друзі та близькі вручають вам їх. Певно, що ви чекаєте на гарні подарунки, на ті, що мають високу художню цінність, або дуже красиві, або ті, що знадобляться в господарстві. І ми оцінюємо якість якої-небудь речі з огляду на те, скільки грошей було витрачено на її придбання. І, ясна річ, ви цінуєте любов та повагу гостей, які витратили значну суму грошей, аби догодити вашій душі.
Але ж ось, виявляється, що один з подарунків не такий вже й коштовний, не так вже й дорого вартує. Річ, начебто, й надійна та якісна, від якої багато користі, але ви не очікували отримати її до свята. Такий предмет ви й самі могли би придбати будь-якого часу. Що ж? Виходить, один з подарунків виявився не надто гарним, не достатньо коштовним та цінним? Але все трохи змінюється, коли ви дізнаєтеся, що його, скажімо, принесла вам ваша подруга, багатодітна мама, яка ледве животіє, або, наприклад, ваш друг, що переніс нещодавно важку операцію, і всі його кошти йдуть на відновлення втраченого здоров’я. В такому випадку, цінність отриманого від них подарунка в багато разів зростає, коли ми розуміємо, яких зусиль це коштувало нашим друзям. Таким чином, ми бачимо їхнє ставлення до нас, що вони нас дуже цінують.
Погодьтеся, що це насправді важливо: знати, що в чиємусь житті ти відіграєш важливу роль, що хтось любить та цінує тебе, що ти не самотній. І ми, як християни, маємо велику втіху в тому, що ми ніколи не буваємо самотніми. Як писав Іван у своєму посланні: “І ми пізнали й повірили в любов, яку Бог має в нас” (1-е Івана 4:16).
Розповідь з тексту для сьогоднішньої проповіді переносить нас у двір Єрусалимського Храму, де люди залишають пожертви, тобто добровільно віддають частину своїх збережень. Вперше опис подібного дійства ми бачимо вже в у першій книзі Святого Письма, у четвертому розділі книги Буття. Пам’ятаєте двох братів, Каїна та Авеля? Вони принесли дар Господу, кожен від того, чим володів, завдяки своєму роду занять. Тобто вже зроду-віку, з самого початку історії людства, Слово Боже вказує на те, що ми не лише маємо брати від життя все, що тільки зможемо, але й повинні ділитися частиною свого прибутку на знак подяки Богові, адже саме Він дає нам змогу придбати та володіти усіма цінностями в нашому житті, зокрема, й матеріальними. Врешті-решт, так само вчинили Каїн і Авель. Але давайте згадаємо, у чому була принципова різниця в принесенні жертв обома братами? Вона полягала в підході до цієї справи. Каїн поставився до всього дуже формально, тому його жертва була вимушеною, не від серця, небажаною. Можна сказати, через це – неякісною. Авель, навпаки, вдався зовсім до іншого підходу. Він віддав Богові найкраще: те, що для нього самого було дуже дороге. В цьому виявилася його щирість по відношенню до Його Творця.
Але ж повернемося до Єрусалимського Храму, де Ісус, ставши навпроти скарбниці, себто, скрині для збору пожертв, спостерігає за діями різних людей. Спочатку ми бачимо, як скарбниця наповнюється доволі значними сумами – це пожертви заможних вірян. Сама радість бачити величезні церковні внески, тим більш, якщо вони підуть на добрі справи, чи не так? Але ж, ось, до скрині наближається бідна вдовиця. І її становище не є дивним, адже споконвіку жінки належали до однієї з найнезахищеніших верств населення Ізраїлю. Якщо раптом жінка втрачала чоловіка, який міг забезпечувати її існування, то з великою ймовірністю, на неї чекала вбогість та нестатки, і взагалі, життя, сповнене важких випробувань. Аж ось, одна з таких бідних удів підходить до скарбниці та віддає дві лепти – дві найдрібніші монети, гроші найменшої вартості.
Коли на початку нашої розмови ми говорили про подарунки та їхню цінність, то відзначили, що чим жертовнішим є подарунок, тим він вартісніший. Тобто важливою є не номінальна вартість подарованої речі, а той відчутний матеріальний збиток, який понесла особа, що його подарувала, причому добровільно, з поклику любові та поваги до ближнього.
Тому Ісус і каже Своїм учням про те, що вдовиця зробила пожертву, більшу за усіх інших, які, хоча й клали багато, але ж робили це, не відчуваючи жодної нестачі для кількості своїх збережень. Іншими словами, вони віддавали Богові скоріше, надлишок, без відчуття втрати, аніж останній грошик, який відчувався, як справжня втрата. Все повторилося точнісінько, як в історії Каїна та Авеля, різниця в підході: формальна жертва чи щире поклоніння.
У євангельській оповіді Марко зазначає для нас, що події біля скарбниці в храмі передували відповіді Христа на питання книжників. Один з них запитав Ісуса про найголовнішу заповідь. І Він відповів: “Любитимеш Господа, Бога свого, всім серцем своїм, і всією своєю душею, і всім своїм розумом, і всією своєю силою. [Це перша заповідь]” (Марка 12:30). У нашій історії вдова несла пожертву не священикам у Храмі, а самому Господу. Уявіть, як треба любити Бога, щоб віддати останнє? Не будемо спішити звинуватити її в нерозсудливості. Вдова не тільки любила Бога та дякувала Йому, вона Йому Ему безмірно довіряла. Вона була з Господом у таких стосунках, що не вагалася, віддаючи останнє, адже була впевнена: саме Він впорядкує її життя та влаштує її подальшу долю.
Звичайно, тепер ми вільні від давніх правил принесення усіляких жертов. Але деякі з форм пожертв таки збереглися. Одна з них – церковні пожертви, які колись називалися десятиною. Одну десяту частину свого прибутку вірянин щомісяця віддавав церкві. Ця практика була поширена в різні часи в християнстві західної і східної традицій.
Десяту частину прибутку – це, здається, багато, чи не так? І це дійсно багато, коли ми не знаємо, куди спрямовуються ці кошти. Але коли ми впевнені, що наші внески допомагають людям, які опинилися в складній життєвій ситуації, яку не можна порівняти, з огляду на її складність, з нашою, то позбуття однієї десятої частини нашого прибутку вже не здається нам настільки катастрофічним.
Сьогодні ми зрідка говоримо про десятину, зрештою, треба визнати, що вона часто і не була добровільною. А даяння під примусом не має нічого спільного з подякою та любов’ю до Бога. Більше того, багато-хто сприймав десятину як взаємовигідні бартерні стосунки з Богом. Ми тобі – пожертву, а Ти нам – благословіння. В деяких сучасних церквах таке розуміння жертовності існує й донині. Однак ми повинні керуватися принципом: “Кожний нехай дає за велінням серця, а не з жалем чи з примусу, адже Бог любить того, хто дає з радістю” (2-е Коринтян 9:7).
Небагато хто з нас може похвалитися значними прибутками. Апостол вчить жертвувати згідно поклику серця. Яке наше серце? Як часто люди, маючи незначні прибутки, звикають вважати себе незаможними. Вони охочі брати все, що їм пропонують. При цьому усе менш готові натомість щось віддавати. Але ми забуваємо, Хто є головним джерелом усіх добродійств у нашому житті. Ми втрачаємо відчуття вдячності Богові. Серця стають твердішими і менш здатними до жертовних даянь.
Коли Ісус розповів книжнику про найважливішу заповідь, він додав ще одну: “[І друга, подібна до неї]: Любитимеш свого ближнього, як самого себе! Іншої, більшої заповіді від цих немає” (Марка 12:31). Чи готові ми ділитися тим, що в нас є, з нужденною та незнайомою людиною? Скільки ми готові віддати? Чи можемо ми віддати останнє, як зробила вдова, повністю довіряючи свою долю Богові?
На початку прочитаної історії написано: “Сівши напроти скарбниці, Він дивився, як люди кидають мідяки до скарбниці”. Друзі, Він і зараз дивиться на нас та бачить, чи усвідомлюємо ми, що ми чуємо, говоримо та робимо на богослужіннях. Він знає, чи співпадають наші слова з нашими вчинками.
Сьогодні багато було сказано про пожертви. Але ми не згадали про найголовнішу Жертву. Ісус видав Самого Себе на жертву. Він не пожалів віддати Своє дорогоцінне життя за наші гріхи, задля нашого примирення з Богом. Він віддав Себе за тих, кого Він любить, себто за нас із вами.
Наша жертовність вимірюється не розміром прибутків. Її визначає наша довіра до Господа і наше вдячне серце, яке ми покликані зберігати в чистоті та правильно розставляти пріоритети.
Гасло сьогоднішнього дня проголошує: “Поводьтеся, як діти світла. Адже плід світла знаходиться в кожній доброті, праведності, і правді” (Ефесян 5:8,9). Ми, як християни, маємо бути прикладом у доброті, жертовності, чуйності по відношенню до нужденних та незахищених.
Проповідник Юрій Риков, 07.07.2023