4.1 Нове творіння в Христі та покликання до святості
Подібно до старозавітних авторів автори Нового Завіту вживають слово святий насамперед щодо Бога – у новозавітному об’явленні – Ісуса Христа. Святий апостол Павло у своїх посланнях до християн пригадує, що в Христі Ісусі Бог вибрав «нас перше заложення світу, щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові» (Еф. 1:4) та щоби ми спасалися «освяченням Духа» (2Сол. 2:13). Спасаючи нас, Господь нас освячує та вдосконалює.
З приходом Ісуса, месії та об’явителя, творіння стає «новим». Життя святості – це життя в Христі. У Посланні до Коринтян святий Павло пише: «Тому то, коли хто в Христі, той створіння нове, стародавнє минуло, ото сталось нове!» (2Кор. 5:17).
Бути в Христі – це не просто вірити в Нього, а й виконувати те, що Він заповідав; життя в Христі – це особливі відносини людини з Боголюдиною, Який відновлює та спасає упавшу та ослаблену людську природу, примиряючи людину з творцем та підносячи її до висот Бога:
«Усе ж від Бога, що нас примирив із Собою Ісусом Христом і дав нам служіння примирення, бо Бог у Христі примирив світ із Собою Самим, не зважавши на їхні провини, і поклав у нас слово примирення. Оце ми як посли замість Христа, ніби Бог благає через нас, благаємо замість Христа: примиріться з Богом! Бо Того, Хто не відав гріха, Він учинив за нас гріхом, щоб стали ми Божою правдою в Нім!» (2Кор. 5:18-21).
Тема святості – це важлива моральна тема в Новому Завіті. Через Святого Духа християни освячуються та вводяться в таїнство Христової церкви, яку Христос полюбив «і віддав за неї Себе, щоб її освятити, очистивши водяним купелем у слові, щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна!» (Еф. 5:25-27).
Неодноразово християн названо святими, вибраними та відокремленими для Бога (Рим. 1:7; 1Кор. 1:2). Вони покликані бути «святими братами» та «учасниками небесного покликання» (Євр. 3:1). Святість є «неминучою» долею для тих, хто приймає Христа. Бог кличе нас до святості (1Сол. 4:7), щоби ми, «звільнившися від гріха й ставши рабами Богові», отримали життя вічне (Рим. 6:22). Святий Павло закликає християн у Солуні до святості та бажає, щоби Господь наповнив їх любов’ю один до одного та зміцнить «серця ваші невинними в святості перед Богом і нашим Отцем, при приході Господа нашого Ісуса з усіма святими Його» (1Сол. 3:13). А в Посланні до коринтян апостол народів, пригадуючи про старозавітні обіцянки Бога жити між Своїм народом, пише наступне: «Отож, мої любі, мавши ці обітниці, очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, і творімо святиню у Божім страху!» (2Кор. 7:1).
Подібно ж, святий апостол Петро, покликаючись на книгу Левит, пише наступне: «Тому то, підперезавши стегна свого розуму та бувши тверезі, майте досконалу надію на благодать, що приноситься вам в з’явленні Ісуса Христа. Як слухняні, не застосовуйтеся до попередніх пожадливостей вашого невідання, але за Святим, що покликав вас, будьте й самі святі в усім вашім поводженні, бо написано: Будьте святі, Я бо святий!» (1Пет. 13-16).
Відокремлення від «світу» є одним із проявів святості. У новозавітному розумінні «світ» – це все, що може нас відділити від Бога: гріх, зло, неправедність… «Світ» – це місце, де панує зло та несправедливість. У драматичний спосіб представлено світ в Євангелії та в Листах святого Івана, де світ прирівнюється до місця опанованого дияволом і місця темряви і морального занепаду. Святий Яків пригадує, що «дружба зо світом – то ворожнеча супроти Бога» і «хто хоче бути світові приятелем, той ворогом Божим стається» (Як. 4:4).
Мова Нового Завіту схожа на старозавітну термінологію, в якій відділення та відокремлення відіграє основну роль у розумінні святості.
Християни повинні відокремити та очистити себе від гріха для святого Бога. Так само як у Старому Завіті первосвященик носив діадему з надписом «Святиня для Господа», так само і християни – ті, які носять Христа через тайну святого Хрещення, – повинні відокремитися від зла та освятитися в ім’я Господнє.
За словами святого Якова, християни повинні відкинути «всіляку нечисть та залишок злоби» та прийняти «із лагідністю всіяне слово» і бути вірними «виконавцями слова, а не слухачами самими» (Як. 1:21-22).