«Як минуло ж днів кілька, цар Агріппа й Верніка приїхали до Кесарії, щоб Феста вітати. А що там багато днів вони пробули, то Фест виклав справу Павлову цареві й промовив: Є один чоловік від Фелікса лишений в’язень, на якого, як в Єрусалимі я був, первосвященики й старші юдейські принесли скаргу, домагаючись його осуду. Я їм відповів, що римляни не мають звичаю людину якусь видавати на згубу, поки пізваний перед собою не матиме обвинувачів, і не буде йому дано можности для оборони від закидів. І як зійшлись вони тут, то я, зволікання не роблячи жадного, сів наступного дня на сидіння суддеве, і звелів привести цього мужа. І винувальники стали круг нього, проте не вказали вини ані жадної з тих, яких я сподівався. Та мали вони проти нього якісь суперечки про власне своє марновірство, і про якогось Ісуса померлого, про Якого Павло твердив, що живий Він. І я був непевний у цьому змаганні й спитав, чи не хоче піти він до Єрусалиму, і там суд прийняти про це? Через те ж, що Павло заявив, щоб залишений був він на кесарів розсуд, я звелів сторожити його, аж поки його не відправлю до кесаря. А Агріппа промовив до Феста: Хотів би і я цього мужа послухати! Узавтра сказав той почуєш його.
А назавтра Агріппа й Верніка прийшли з превеликою пишнотою, і на залю судову ввійшли разом з тисяцькими та значнішими мужами міста. І як Фест наказав, то Павло був приведений. І сказав до них Фест: О царю Агріппо, та з нами присутні всі мужі! Ви бачите того, що за нього ввесь люд юдейський мені докучав в Єрусалимі та тут, кричачи, що йому не повинно більш жити. Я ж дізнавсь, що нічого, вартого смерти, він не вчинив; а що сам він відкликавсь до Августа, розсудив я послати його. Нічого не маю я певного, що міг би про нього писати до пана. Тому я припровадив його перед вас, а найбільш перед тебе, царю Агріппо, щоб після переслухання мав що писати. Бо здається мені нерозважливим ув’язненого посилати, і не означити обвинувачень на нього.»
«Бачити себе очима інших людей» – ці рядки Роберта Бернса кажуть про одне із завдань людського спілкування. Нині переписуюся з однією людиною, з якою особисто незнайомий, але яка читала багато моїх робіт. Висловлюється вона мудро і доброзичливо, навіть повчально, але дивиться при цьому в досить незвичному для мене ракурсі. І от одне із завдань у діалозі між двома великими громадами релігійної віри полягає в тому, щоб навчитися бачити себе очима іншого. Це не просто ввічливість і добрі манери (хоча і вони теж). Це частина ефективної комунікації.
Тим цікавіше читати, як виглядає Павло зі своєю проповіддю і вірою очима римського чиновника. Прибувши в підвідомчу провінцію, нові намісники повинні були скоріше розкланятися з місцевим начальством (у даному випадку з місцевою аристократією). Взагалі римляни намагалися по можливості правити не безпосередньо, а опосередковано, якраз через місцеву аристократію: нехай вони роблять брудну роботу, а в разі чого і відповідають. З Юдею це не вийшло: занадто вже некомпетентною в справах адміністрації була Іродова сімейка. Тому римляни посилали префектів і прокураторів, тому ділили територію на частини, по-різному намагаючись їх комбінувати. Тому мапа весь час змінювалася, як мапа Балкан у 1990-і роки. Ми вже зустрічали в Діях Ірода I: він розпочав жорстоке гоніння на церкву і зустрів швидкий і жахливий кінець. У даному випадку перед нами його син, Ірод Агріппа II, правнук Ірода Великого. До нього добре ставилися і римляни, і євреї. Влада його, правда, була сильно обмеженою, і завжди виникало тонке питання: які проблеми знаходяться в компетенції царя, які – у компетенції римського намісника, які повинен вирішувати первосвященик, а які – усі вони спільно. У будь-якому випадку Агріппа повинен був скоріше познайомитися з Фестом.
Ім’я Верніки (народ. 28 р. Р. Х.), живи вона в наші дні, не сходило б із сторінок глянсових журналів. Вона була сестрою Агріппи II, але вони разом подорожували і разом жили, а тому про них ходили різні чутки. Раніше вона була замужем за їх дядьком, Іродом Халкідським, а після його смерті (48 р. Р. Х.) стала жити з Агріппою. Згодом, мабуть, щоб поменше розпускали плітки, вона вийшла заміж за Полемона, царя Кілікії, але потім повернулася до Агріппи, після чого злі язики знову стали пересуджувати. Згодом підуть і чутки про її зв’язок з Титом, прийомним сином Віспасіана, завойовником Єрусалиму (70 р. Р. Х.) і наступника Віспасіана на троні. Лука ні про що таке не згадує, але деталь «й Верніка» (в. 13) показова: у I столітті багато читачів здивовано похитали б головою, побачивши, яка модна і могутня жінка прийшла послухати Павла. Це все одно що ми б читали розповідь про діяльність сучасного проповідника і раптом побачили б фотографію, де він потискує руку Мерлін Монро.
Нарада Феста з Іродом щодо того, що робити з важливим в’язнем, нагадує Лк. 23:6-12, і Лука прекрасно про це знає, як і про те, що шлюбні і позашлюбні справи Ірода частково перекликаються із сімейними обставинами його двоюрідного діда Ірода Антипи (Лк. 3:19). Як я вже казав, цілком імовірно, що Лука проводить паралель між історією Павла і євангельською розповіддю про Страсті, але не в тому сенсі, що Павло йде на смерть, а тоншим чином, який ми далі розглянемо детальніше.
Так яким же бачив апостола здивований Фест, який у першу ж зустріч з цією яскравою парою став запитувати їх про Павла? Зрозуміло, що Павла належало відправити до імператора. Проте, як каже сам намісник, виникла проблема із супровідним листом: у чому, власне, полягають звинувачення? У Римі сильно здивуються, якщо в’язень прибуде до них під великою охороною і при тому без висунених проти нього звинувачень. Висловлювання Феста досить цікаві. Вони показують, якою християнська віра уявлялася аутсайдерам. Ні про які злочини мови немає, тільки про диспути усередині юдаїзму і «про якогось Ісуса померлого, про Якого Павло твердив, що живий Він».
Так виглядало воскресіння з язичницького погляду. Як мінімум видно, що Фест дійсно слухав. І видно, що під воскресінням малося на увазі. Зовсім не те, що «померла людина на ім’я Ісус потрапила після смерті на небеса і з Ним можна знаходитися у взаємозв’язку». Мова зовсім про інше: померла людина – «жива»! Жива, зрозуміло, тілесно. Не цілком зрозуміло, правда, наскільки Фест зрозумів апостола: чи усвідомив він, у чому насправді полягає пасхальна звістка, або просто вирішив, що Ісус, на думку Павла, зовсім не помирав.
Точно так, як і Лісій раніше прикрасив дійсність у своєму листі до Фелікса, Фест десь підправляє реальність. (Лука, безумовно, звертає нашу увагу на це.) Ми вже знаємо, що він хотів відіслати Павла в Єрусалим, щоб зробити послугу юдеям. Фест, проте, виставляє свої мотиви благороднішими: ніби, це було викликане бажанням трохи краще провести розслідування, трохи краще розібратися в характері звинувачень, пов’язаних з юдейським Законом і звичаями (в. 20).
Те, що слідує далі, це не суд Агріппи, а просто неофіційна бесіда з метою допомогти Фесту написати звіт. Але знову ж таки, офіційна вона або неофіційна, Лука послідовно розставляє акценти. Чи зробив Павло щось негоже з погляду римського правосуддя? Ні, не зробив. Чи порушив він єврейський Закон? Ні, не порушив. Навпаки, як стверджує сам Павло, Закон і Пророки виконалися в Ісусі і особливо в Його воскресінні, хоча ця звістка як і раніше викликає заперечення і гнів (в. 24). Так що ж слід робити з апостолом? Правове рішення ситуації може бути лише одне: звільнити його з-під варти.
Прихід Агріппи і Верніки описаний Лукою не без їдкості (в. 23). Лука не збирається описувати прихід самого імператора на суд у Римі, але, можливо, тут є натяк на цей майбутній момент. Не виключено також, що автор натякає і на те прийдешнє явлення більшого Царя, якого чекали Павло і його друзі, перед яким має схилитися всяке коліно земне, зокрема жалюгідні земні князі.