Незаперечною правдою є те, що наші діти – це маленькі істоти, зосереджені винятково на собі. Часто ми похитуємо головами, запитуючи себе: чому вони думають лише про себе? Відповідь дуже проста. Вони – діти, а дітям характерно думати тільки про себе. Лише згодом дитина зрозуміє (чи принаймні мала б), що треба думати і про інших.
Іронія в тому, що чимало батьків забувають про один із головних своїх обов’язків – навчити дитину думати про інших. Їхня найбільша помилка – постійно догоджати дітям. Я зовсім не маю на увазі, що дітям треба завдавати прикрощів. Однак раз за разом бачу батьків, котрі так захоплюються ощасливленням дітей, що навчати їх думати про інших, а не лише про себе, вже ніколи.
Один із типових прикладів такої поведінки – подарунки. Я багато мандрую і розумію батьків, які хочуть привезти дітям з подорожі щось на згадку. Сам так роблю. Але водночас стараюся переконати батьків (себе також) у тому, щоб не завжди привозити дитині подарунки. Якщо подарунки стають звичною справою, дитина починає сприймати їх як щось належне. Подарунок має бути символом приязного ставлення, любови до іншої людини, а не даністю чи обов’язком.
Пригадую одне телевізійне ток-шов, в якому я брав участь. Журналіст запитав мене, як йому поводитися зі сином: дев’ятирічному школяреві часто не подобалися подарунки батька, привезені із відряджень. Хлопець був енергійним, чуттєвим і загалом «дуже доброю дитиною». Але невдовзі перетворив свою невдоволеність батьковими подарунками на своєрідну гру. Майже завжди, отримуючи новий пакунок, син нарікав, врешті викликаючи почуття провини і роздратування батька. Чоловік з усіх сил старався вразити сина новим подарунком, але ніколи не міг йому догодити.
Я порадив журналістові наступного разу вчинити так: тільки-но хлопець виявить невдоволення або знехтує подарунком, варто сказати: «Шкода, що тобі не подобається. Якщо дозволиш, я заберу його. Навіщо має тобі заважати?»
Далі подарунок треба забрати і щось із ним зробити. Можливо, ця річ сподобається старшому чи молодшому братові або сестрі. А може, його оцінить сусідська дитина. У будь-якому разі долю іграшки треба вирішити швидко. Якщо існує така можливість, можна навіть повернути подарунок у крамницю.
Я попередив батька, що зробити це треба спокійно і з любов’ю. Якби дитина відчула, що батько просто хоче «відімстити» або в такий спосіб дає вихід своїм зраненим почуттям, практична дисципліна не спрацювала б. Натомість, поводячись правильно, батько повідомляє дитині таке: «Я привожу тобі подарунки, бо хочу сказати, як сильно люблю тебе. Та якщо вони тобі не подобаються, то ти, мабуть, не хочеш, щоб вони захаращували твою кімнату».
Я запропонував журналістові ще одну річ, яку сам намагаюся робити. Потрібно позбутися звички привозити подарунки із кожної поїздки. Адже батько, який багато подорожує, може використовувати подарунки як засіб позбутися почуття провини. Натомість подарунки мають бути приємністю, яку людина робить комусь іноді, а не щотижня, щомісяця чи після кожної поїздки. Так, ми хочемо, щоб діти почуватися щасливими, коли татко повертається додому. Але вони мають відчувати радість від зустрічі, а не від чергового подарунка.
Ще один спосіб побороти егоцентризм дітей – прищеплювати їм від найменшого віку думку про те, що давати справді ліпше і приємніше, ніж брати. Треба заохочувати їх робити щось для інших за кожної життєвої можливости. Наприклад, по сусідству живе якесь подружжя похилого віку, якому знадобилась би допомога. Якщо ви справді хочете, щоб ваші зусилля досягли успіху, зробіть так, щоб допомога іншим стала родинною справою. Усі – мама, тато і діти — можуть зайти до таких сусідів і допомогти їм, керуючись простою доброзичливістю. Показати дітям, як не бути самолюбним, набагато ефективніше, ніж розповідати про це.