Батьки часто мають справу з дитиною, яка чомусь зажурена, нещаслива або плаче. Коли підійти до неї й утішити, а коли наша реакція має бути іншою?
Наприклад, що робити, коли дитина повернулася додому заплакана через те, що отримала свідоцтво з поганими оцінками? Здоровою реакцією батьків могли б бути такі слова: «Ти незадоволений своїми оцінками і тому засмучений. Боїшся, що мама і тато гірше думатимуть про тебе через ці погані оцінки». Нездоровою реакцією натомість було б таке твердження: «Ти справді повинен плакати, коли приносиш додому такі оцінки. Я посоромилася б показувати таке батькам. Свого часу…»
Використавши вислів «свого часу», ви заблокували у свідомості дитини шлях до порозуміння. Крім того, виявивши невдоволення її поганими оцінками, лише підтвердили побоювання дитини і дали їй зайвий привід для плачу.
Коли з’являються проблеми, які доводять дитину до плачу, треба діяти так:
- Слухайте. Уважно вислухайте, що дитина хоче вам сказати, і головне – що вона відчуває.
- Зреагуйте на дитячі почуття. Наприклад, правильною була б відповідь, яку ми вже розглянули: «Ти незадоволений своїми оцінками і тому засмучений».
Таке твердження сигналізує дитині, що ви знаєте, як вона почувається. Найліпшою реакцією є не співчуття, а співпереживання – слова та дії, які дають дитині зрозуміти, що ви знаєте, як вона почувається, і самі нерідко так почувалися.
- Не бійтеся торкатися дитини. Дотик каже їй, що ви розумієте її і турбуєтеся за неї. У багатьох ситуаціях один дотик ліпший за багато слів.
На початку професійної дороги я переконався: дитина може розплакатися, коли відчуває тиск. Часто плаче, бо звикла до такої поведінкової реакції вже раніше. Знає, що у важкій ситуації достатньо зронити кілька сліз, і дорослі дадуть задній хід.
Кілька років тому я знайомив учителів і лікарів з технікою групової сімейної терапії. За цією презентацією – за участю справжньої родини – спостерігали близько ста осіб. Я працював із восьмирічним хлопчиком і бачив, що він от-от заплаче, однак не припиняв своєї доповіді. Я просто простягнув руку і торкнувся його ноги. Дитина кілька разів шморгнула носом, зібралася, і ми могли далі продовжувати презентацію терапії.
Якби ж я зупинив виступ і почав вголос жаліти хлопчика, то він розплакався б по-справжньому, і я мусив би зупинити презентацію.
Натомість, торкнувшись дитини, я повідомив їй: «Розумію. Знаю, що це важко. Знаю, як почуваєшся. Тобі зараз погано, але ми продовжуватимемо презентацію, бо мусимо впоратися з цією проблемою».
Так само можуть чинити батьки зі своїми дітьми. Звичайний дотик каже дітям, що батьки розуміють їхні клопоти.
- Завжди шукайте альтернативні рішення. Часто, коли батько або мати бачить дитину, що плаче, або чує її скаргу, у нього/неї виникає спокуса вирішити проблему швидко й просто – з погляду дорослої людини. А практична дисципліна допомагає дитині самостійно розв’язувати проблеми. Подумайте, які існують можливості, і вмовте дитину, щоб теж обміркувала їх. Припустімо, що родина запланувала поїхати в суботу на пікнік, але вранці того дня всі прокинулися від шуму страшної зливи. Пікнік відпадає, і дитина починає плакати так сильно, що її годі зупинити. Пригорніть дитину і продемонструйте їй, що ви теж розчаровані, а потім запитайте, чи не могла б вона придумати якогось іншого способу провести день. Можливо, поїдете на пікнік іншого разу? Якщо дитина ще маленька, відкладення приємности на пізніший час не втішить її. А може, вам удасться організувати пікнік удома (зважте на те, що у вашій вітальні має бути достатньо простору, щоб вона стала схожою на місце проведення пікніка!).
Ні в якому разі не карайте дитини за її розчарування. І водночас не пропонуйте їй розв’язку, який може спасти на думку лише дорослому, або міркувань такого типу: «Ну що ж, часом буває, що падає дощ. Ми просто мусимо почекати на інший день».
- Дайте дитині вибір. Коли обміркуєте всі можливості, дозвольте, щоб дитина сама зробила вибір – не вибирайте за неї. Коли вирішуєте за дитину, виявляєте неповагу до неї. Практична дисципліна вчить дитину відповідально підходити до питання вибору.
- Ніколи не приймайте виправдань. Коли починаєте приймати дитячі відмовки, це заохочує її показувати пальцем на всіх, тільки не на себе. Спонукає завжди шукати винного поза собою й уникати відповідальности.
- Ставтеся до дитячих помилок як до уроків і стимулів для подальшого розвитку, а не як до причин для розчарування. Дитина вчиться на помилках, і ви теж можете вчитися на помилках. Практична дисципліна вказує нам на те, що життєві невдачі й помилки – це щось позитивне, адже допомагають навчитися, як наступного разу зробити ліпший вибір.
- Заохочуйте дитину до самостійної діяльности. Якщо ви разом з дитиною думаєте над проблемою, підштовхніть її до того, щоб спробувала вирішити це питання сама, власними силами.
- Будьте готові повторно оцінити проблему після того, як дитина вибере якийсь варіянт її вирішення. Можете зробити це в кілька етапів. Не дозвольте дитині загрузнути в почутті невдачі. Завжди демонструйте готовність підтримати її і надати відповідну допомогу, коли це буде потрібно. Однак передусім дайте змогу спробувати самостійно впоратися з проблемою.
Пригадую ситуацію, коли ми з дружиною та трьома найстаршими дітьми пішли до публічної бібліотеки. Голлі була тоді в четвертому класі і попросила нас допомогти їй знайти енциклопедію. Однак ми делікатно натякнули, щоб вона сама порозмовляла з працівницею бібліотеки і попросила її показати, як знайти потрібні матеріяли. Кріссі та Кевін пішли самі шукати ті книжки, які хотіли почитати, а ми зі Сенді шукали те, що цікавило нас.
Тим часом Голлі поговорила з працівницею бібліотеки й отримала від неї допомогу, яка їй була потрібна, і далі все пішло гладко. Якби ж ми допомогли Голлі знайти те, що їй було потрібно, усе, мабуть закінчилось би якимось непорозумінням. Навіть більше, вона не навчилась би користуватися бібліотекою і просити про допомогу в бібліотекаря.